Дочка із зятем вважають, що онука ми балуємо, а онуку недолюблюємо. Але нам просто доводиться балувати онука, бо дочка із зятем зациклилися лише на молодшій дочці

Внуку Олежику цього року виповнилося вісім років, уже все розуміє, дорослий хлопець. Три роки тому все ще було в нього нормально, він був єдиною дитиною в сім’ї, а потім народилася Мілана, і увага батьків відразу ж повністю переключилася на неї.

Ні, тут справа не в тому, що немовля вимагає більше турботи та часу. Просто дочка із зятем завжди хотіли доньку. Народженню сина вони, звичайно, теж свого часу раділи, все-таки перша дитина. Але коли на УЗД їм показало, що буде дівчинка, вони зовсім голову втратили.

Ремонт затіяли, у них трьохкімнатна квартира, там була дитяча, батьківська спальня та зал. А тепер дві дитячі та батьківська спальня. Начебто все правильно, хлопчика та дівчинку відразу по різних кімнатах розділили, щоб потім цим не займатися. Але кімнату дочки перетворили мало не на замок принцеси, а в сина як усе було, так і залишилося. Хоча там теж не завадило б поновити ремонт.

Дочка тоді пояснила, що грошей немає, потім згодом руки дійдуть і до кімнати Олежика. Я тоді лізти не стала, з моралі, просто на новий рік ми з чоловіком подарували онуку ліжко-горище, від якого онук був у захваті.

– Ну навіщо такий дорогий подарунок, – докірливо казала нам потім дочка. – У Олега й так усе у кімнаті нормально було. Краще подарували б тоді пеленальний столик для онуки.

Мене тоді покоробило те, що замість подарунка синові дочка віддала перевагу пеленальному столику для ненародженої ще дочки. При тому, що вони мали пеленальний столик, що залишився після Олежика, він у нормальному стані. Але не підходить під інтер’єр у дитячій для маленької принцеси.

Сперечатися ми тоді не стали, пообіцяли, що подаруємо столик до народження малюка, все одно подарунок будемо робити. Більше до народження онуки жодних таких дзвіночків не було, начебто все було як завжди.

Після того, як з’явилася сестричка, Олежик почав багато часу проводити з нами, перші півроку взагалі мешкав у нас. Ми з чоловіком були лише за, онукові ми завжди раді. Але хлопчик сумував за батьками, які чомусь не могли за день викроїти часу навіть на те, щоб зателефонувати до сина, не те, щоб прийти.

– Мілана така неспокійна у нас, – скаржилася дочка, – до кінця дня я вже про себе не пам’ятаю. Тим більше, син у надійних руках, чого мені переживати?

Зять теж приходив із роботи і розчинявся у турботі про доньку. Я думала, що з часом, коли онука підросте, у них з’явиться час на сина, і все повернеться на свої кола. Але вже три роки, а рівноваги в сім’ї я не спостерігаю.

До першого дзвоника онука вели ми з дідом, бо батьки поїхали з Міланою до лікаря. Нічого серйозного, застуда, навіть особливої ​​температури не було. Але обидвоє зірвалися до лікарні на прийом. Пообіцяли приїхати після прийому, Олег все визирав батьків на лінійці, але так і не побачив. Так шкода стало. У такий значущий день можна було якось по-людськи вчинити.

Доньці ми тоді з батьком висловили, але вона себе винною не відчувала. Вона ж із хворою дитиною, як вона кудись піде? Та так, як вони після лікарні пішли в торговий центр, щоб доньці, що хворіє, купити якусь іграшку, адже позитивні емоції такі важливі для дитини.

Ми з чоловіком давно помітили, що на темі Мілани дочку із зятем повернуло міцно. Це і за подарунками дітям видно. Мілані величезний іграшковий набір будь-якого посуду, а синові м’яка іграшка та солодощі.

Я тут навіть не говорю про різницю в ціні, хоча це очевидно. Тут і підхід до вибору подарунка відрізняється. Олежик взагалі не дуже шанує м’які іграшки. Він останній раз у три роки з ними грав. Але батьки про це не пам’ятають. Подарували щось і добре.

Коли зрозуміли, що онука відсунули після появи онуки, ми з дідом вирішили зберігати баланс. Робимо йому дорогі подарунки, організовуємо свята, беремо із собою на прогулянку. Загалом, робимо все те, що мають робити нормальні батьки, коли у сім’ї дві дитини. Ми зрівнюємо становище онуків. Мілана отримує все, що душа забажає, від батьків, а Олежика балуємо ми.

– Ви що, не бачите, що ви ділите онуків. Мілана ж уже не лялька, розуміє, що баба з дідом більше люблять братика, – намагається мені тиснути на совість дочку.

– Смішна ти така! А те, що у вас є дорослий син, який теж розуміє, що мама з татом до його сестри ставляться з великим трепетом тебе не хвилює?

Але переконати не виходить. Дочка із зятем вважають, що онука ми балуємо, а онуку недолюблюємо. А ми внучку теж любимо, але їй і так багато уваги дістається від батьків. Ми ж намагаємось дати онуку те, що не дають батьки. Вважаю, що ми правильно робимо, щоб там доньку із зятем не говорили.