Колега по роботі запросила нас в ресторан на свій день народження. Думала розплатитися з конвертика, який ми їй подаруємо. От тільки її план провалився

Почалося все зі звільнення нашої любимої Валентини Іванни. Вона ще молода, вийшла заміж і переїхала з чоловіком до місця його нового призначення. А ми вже спрацювалися, дружна наша шістка.

Все у нас було давно вирішено, зручно збудовані і робочі процеси, і супутні комунікації. Хто коли на обід біжить, кого прикрити, якщо треба піти раніше. Хтось затримається, якщо роботу не вивозимо вчасно. Загалом, по квартирах один до одного не ходили, але на роботі дружно жили, з урахуванням потреб кожного.

Тому втрату ми зазнали болісну, ​​хто знає, яку гримзу на її місце приймуть. Але начебто обійшлося, проводили Валю, а невдовзі нова співробітниця з’явилася.

Зустріли ми її нормально, придивилися — адекватна баба. І роботу свою знає, і лінуватися не збирається.

Дні народження ми у відділі відзначаємо обов’язково, ще до нас повелося скидатися невеликими сумами, кому скільки не шкода. Їх складають у конвертик, вручають іменинниці. Вона ж зі свого боку приносить щось смачненьке.

Накривають стіл по-різному, хтось готує заздалегідь салатики, хтось доставку організує. Головне — ми в обід або після роботи сидимо і вплітаємо що-небудь і базікаємо за життя. Не ми вигадали, не нам міняти.

Юля, нова наша колега, потрапила спочатку на день народження завзятої кулінарки Ерети. Та жодного разу ще за останні п’ять років не повторилася, Юля була у захваті, як усі ми. Пробувала, нахвалювала.

Потім був мій день народження. Я, як і всі, отримала пухкий конвертик, наготувала свої фірмові плов та рибу до обіду.

З грошима смішно, звичайно, ми немовби передаровуємо їх один одному. Але хіба не приємно до моменту свята мати в руках вільний гріш про запас?

Після мене день народження святкувала Ганна, замовила доставку піци з нового кафе. Ми оцінили грушеву із блакитним сиром.

А ось на момент юлиного дня народження все пішло не за планом. Вона чесно зізналася, готувати не вміє.

– Тож, дівчатка, запрошую до ресторану!

Ну як запрошує? Вже там, у ресторані, вона уточнила, що тутешніх цін на всіх не потягне, тож платить кожен за себе сам.

– Зате вибрати можна, що хочеться, не оглядаючись ні на кого!

Добре, що Анька, яка зазвичай у нас гроші збирає, запізнювалася. Я вийшла тихенько, пояснила ситуацію. Як, мовляв, бути? У нас традиційно за рахунок іменинника банкет, але ресторан, з іншого боку, не про нашу зарплату. Але ж вона в курсі цін була! Ще до получки дожити треба, а ми тут менше, ніж кількома тисячами, не відбудемося, ресторан — не доставка піци.

– От навіщо тоді взагалі було кликати? Замовила б суші до офісу! Не ті у нас зарплати, щоб у “Сицилії” мармурові стейки їсти, – обурилася та. Ну якщо вона нас пригощати не хоче і не може, посидимо і розплатимося з нашого конверта. Мабуть, так передбачалося?

Загалом, передбачалося не так.

Передбачалося, що ми не тільки квіти вручимо, а й конвертик. А потім розплатимося за себе і скинемось за те, що замовила іменинниця, у неї ж день народження сьогодні! А ми, як з’ясувалося, вчинили, як свині. Не по-дружньому так не робиться.

– Я ж вам на подарунки скидалася, — вимагала Юлія на весь ресторан, — а мене лишили з одним букетом?

Так, тільки ми тебе не змушували платити ні за тортики від домашнього кондитера, ні за рибку домашнього посолу, ні за що…

Треба було ще на роботі уточнити, що ти плануєш, ми або відмовилися б і просто тебе привітали, або вирішили б щось, — вступила Вероніка, — ми заради тебе час знайшли, а їжу у нас завжди іменинниця оплачувала за замовчуванням і ти знала .

Загалом, настрій був зіпсований, звісно. Заяву з власного бажання Юля принесла наступного дня, відпустили без відпрацювання.