У мене немає відчуття, що моя мама – це мама. А таке враження, що це моя молодша сестра, яка взагалі сама нічого не вміє та не хоче вміти. Доводиться розриватися між нею та власними дітьми

Я свою маму можу назвати інфантильною людиною. Самостійно життя в неї ніколи не було, та вона до нього і не прагнула. Після школи мама майже відразу вийшла заміж, народила мене, але скільки я пам’ятаю, мною майже весь час займалися бабусі чи батько. З мамою я іноді гуляла.

Батько маму любив, дбав про неї, захищав від життєвих проблем. Напевно, цим він зробив і їй, і мені ведмежу послугу. Як і мамині батьки. Маму всі завжди берегли і не хотіли зайвий раз напружувати, що бабуся з дідусем, що потім чоловік.

Жила мама на втіху. Здобула вищу освіту, але я не пам’ятаю, щоб вона працювала. Бабуся каже, що була така справа, але довго вона там не протрималася, дуже гірко з цього приводу плакала, серце у мого тата здригнулося і він вирішив, що не треба дружині так напружуватися, робота це не для неї. Тим більше, що тато сам непогано заробляв.

Його не стало, коли мені виповнилося одинадцять років. Дуже добре пам’ятаю цей момент, бо того дня моє дитинство закінчилося. Після цього ми з мамою переїхали до її батьків, бо одна мама жити відмовлялася. Татову квартиру, в якій ми жили до цього, бабуся переписала на мене, вона була власницею житла.

Бабусі через сім місяців не стало. Я за нею дуже сумую, як і за батьком.

Мама смepть тата теж переживала дуже тяжко. Батьки оточили її турботою та увагою, намагалися витягнути з цього стану, а я залишилася якось збоку. Про мене ніби дбали, але більше уваги приділялося мамі, бабуся з дідусем так звикли.

Забезпечували нас батьки мами і ще здавалася квартира, яка дісталася мені від татової бабусі. Грошей вистачало, тож мама так на роботу і не влаштувалася. Особисте життя вона намагалася налагоджувати, але після кількох нетривалих романів від цієї ідеї відмовилася. На роботу вона не вийшла.

Я закінчила школу, відучилася перший курс, коли пoмeр дідусь. Тоді бабуся, мабуть, щоб закритися від свого болю, ще сильніше почала фокусувати увагу на мамі. Вона готувала їй, вирішувала всі побутові питання, вони ходили гуляти, їздили на дачу. При цьому бабуся продовжувала працювати.

Жити ми продовжували разом у квартирі маминих батьків. Я пам’ятала про свою квартиру, але переїжджати не хотіла. У мене була своя кімната, особливо мене ніхто не чіпав, з вихованням не чіплявся. Мене все влаштовувало. Переїхала я, коли зустріла свого майбутнього чоловіка.

Ми зустрічалися два роки, а потім подали заяву до РАЦСу і вирішили з’їхатися. Я повідомила про це рідним, мене привітали, запевнили, що впораються, допомогли запакувати речі. Весілля зіграли п’ять років тому.

Зараз у нас із чоловіком уже двоє дітей – чотирирічний син та піврічна донька. А вісім місяців тому пoмерла бабуся, і мама залишилася сама. Свого життя з того часу у мене майже немає, доводиться займатися її проблемами та справами.

Виявилося, що стажу у мами немає жодного, жили вони на бабусину зарплату та пенсію, а зараз мамі жити нема на що.

Ми з чоловіком почали маму забезпечувати, хоч самим було важко у декреті, з дитиною та однією зарплатою. Домовилися з мамою, що вона влаштується на роботу хоч кудись, у її становищі не доводиться перебирати. Але місяць, другий, третій, а жодних зрушень немає. Відповідь одна – мене нікуди не беруть.

Ще виявилося, що мама не знає, як платити комуналку, і що робити це треба щомісяця. Вона ніколи цього не робила. Борг збирався, поки мені квитанція на очі не потрапила.

Потім вона залила сусідів, забувши шланг зливу від машини опустити у ванну. Дзвонить мені в істериці, що в неї на підлозі вода, у двері довбають сусіди, вона не знає, що робити. У результаті з сусідами розбиратися довелося мені, прискакавши до мами з двома дітьми, бо залишити їх не було з ким.

Вона дзвонить мені по кожній дрібниці – ножі затупилися, сусіди голосно слухають музику, їй самотньо, на подвір’ї якісь підлітки і вона боїться вийти до магазину. Це якийсь безперервний кошмар! Людині майже шістдесят років, зі здоров’ям усе гаразд, але вона зовсім не вміє жити, а мені ніколи її вчити.

Розумію, що там не тільки її вина, там і її батьки дуже постаралися, і мій тато теж не витрусив свого часу цей інфантилізм із її голови. Але платити за це доводиться мені.

Грошей у сім’ї катастрофічно не вистачає, бо на них живемо ми з чоловіком та дітьми та моя мама, яка зараз просто нікуди не влаштується. Пенсію вона собі теж оформити не може сама, а я поки що не можу викроїти час, щоб упритул зайнятися цим питанням.

Я навіть не можу залишити їй дітей, щоб вийти на роботу, наприклад, або кудись надовго відлучитися. Вона мені буде дзвонити кожні десять хвилин, я так через дві години вже збожеволію.

Потрібно якось вирішувати цю проблему, але я не знаю, що робити. Кинути маму зі словами “порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих” я не можу, але і продовжувати з нею возитися, витрачаючи нерви і забираючи час у своїх дітей, я теж уже втомилася. Надії на те, що у своєму віці вона стане самостійнішою, вже немає.