Мамо, всі так живуть – у кредит. Мені зараз хочеться жити, поки я молода – відповідає мені донька та бере черговий кредит

Не знаю, звідки дочка взяла моду жити у борг. Ні ми з батьком, ні інші родичі ніколи не брали кредитів або взагалі позичали. Краще сухий край хліба доїдати і останню сорочку доношувати, ніж позичати, особливо під такі скажені відсотки, які зараз накручують банки.

Але як дочка стала повнолітньою, як стала щось заробляти, так і почала лізти в кредити. Нам вона навіть не говорила, а ми не одразу помітили. Вона спочатку шмотки собі почала купувати. Але казала, що це з підробітків, та й вона купувала у секонд-хенді, я й не напружувалася. До цього дочку на брехні я жодного разу не ловила.

Потім вона вмотала з подружками відпочивати. Ось тут я вже занепокоїлася – на які шиші вони до Туреччини махнули? Зрозуміло ж, що путівка не три карбованці коштує. Вона тоді таких грошей не заробляла. На моє запитання дочка сказала, що нагромадила.

Ось з того часу я почала придивлятися до її покупок уважніше. Та й швидко дійшла закономірного висновку – у дочки витрати явно не по кишені. Чого я тільки собі не вигадувала, але коли з’ясувалося, що це лише кредити, я навіть зраділа. Теж нічого хорошого, звичайно, але все могло бути і гірше.

– Навіщо брехала? Стільки нервів зіпсувала!

– А то я не знаю, як ви до кредитів та боргів ставитеся? Все життя на щось збираєте і відкладаєте. Я так не хочу.

Почала пояснювати, що краще назбирати, ніж позичати. Ось сьогодні робота є, а завтра не стане. Покупку можна відкласти, перенести, а кредит так і так доведеться платити. Або брати ще один кредит, а це вже все, яма з якої дуже важко вибратися.

Дочка заявила, що не хоче, як ми з батьком все життя прожити у вічній економії. Наче ми все накопичуємо і накопичуємо, а краще не живемо. Прикро так стало мені від цих слів. Дочка так каже, ніби ми дуже погано жили. Так, не шикували, але й на макаронах місяцями не сиділи. Сказали з батьком, що нехай живе так, як знає сама, коли поради слухати не хоче.

З’їхала вона від нас до подружки, разом спочатку квартиру винаймали, потім та заміж вийшла, дочка одна в квартирі залишилася. Ну і понеслося: не вистачає на оплату квартири – кредит, не вистачає на обновки – кредит, хочеться на відпочинок – кредит. А потім сидить на воді та хлібі, приходить до нас з батьком їсти, бо інакше ноги можна простягнути.

Добре, якби на щось путнє ці кредити брала. Он люди на машини, на квартири кредити беруть. Тут я згодна, назбирати за теперішніх часів неможливо, можна в разі крайньої потреби кредит взяти. Але не відпочинок, обновки чи інші такі дрібниці.

У свій час донька настільки загрузла в боргах, що винаймати квартиру не змогла, додому повернулася. Ми з батьком її півроку годували та одягали, бо їй довелося на дві роботи влаштуватися, щоб розплатитися з боргами.

Але це її на якийсь час хоч загальмувало, перестала постійно брати кредити. Тільки вистачило її місяця на чотири, потім знову щось знадобилося терміново.

Минулого року залишилася без роботи, натомість із боргами, знову довелося нам із батьком допомагати. Дочка тоді пообіцяла, що тепер збиратиме, а то час неспокійний. Отак візьмеш кредит, а потім не розплатишся до кінця життя. Навіть жити повернулася додому, щоби гроші відкладати було зручніше.

Нещодавно я чула, як вона розмовляла з подружкою, на якусь турбазу вони на новий рік збираються. Дочка обмовилася, що гроші вже має. Думаю, як цікаво, гроші в неї є, а зимові чоботи того місяця я їй купувала, вона говорила, що їй не вистачає.

Запитала у дочки, куди вона намилилася і на які шиші. Вона сказала, що візьме невеликий кредит, щоб добре відпочити, а потім із новими силами поринути у роботу. Я так і сіла – знову все наново починається.

– Ну, який кредит? Відпочивати треба за власний кошт. Назбираєш – з’їздиш, що за необхідність витрачати гроші на поїздку, якщо ти їх ще не заробила?

– Мамо, всі так живуть – у кредит. Мені зараз хочеться жити, поки я молода, а потім якось розберуся. Хочеться свята, вражень, а з боргами я потім розберуся.

У мене вже сил немає з нею боротися. Чоловік пропонує виплатити їй її частку квартири грошима та відправити у самостійну подорож. А то вона звикла, що ми її завжди прикриємо, допоможемо, от і не думає головою. До добра це не доведе.

Я з ним згодна, з одного боку, але все одно не можу наважитися, адже це моя дитина. От знадобиться їй допомога, невже я їй не допоможу? Навіть у виховних цілях навряд чи зможу відмовити. Вона цим, певне, і користується.