Благодушний чоловік, якому нічого не треба – гіршого немає варіанта для сім’ї. І не треба мені розповідати, що поступливий і безконфліктний

Я знала, що з чоловіком треба поговорити. Знала й те, що розмова наша буде даниною ввічливості, таким собі реверансом його статі та положення глави сім’ї. Але крутити сім’єю, хочеш не хочеш, мені доводиться.

– Васьок, відпустка на носі, ти помітив?

– Знову? – буркнув чоловік. — Знову хочеш кудись їхати?

– Тоді ж добре з’їздили?

Чоловік міг не кивати, я пам’ятаю, як він із задоволенням гуляв на свіжому повітрі, вирушив з якоюсь приватною екскурсією на рибалку, як відсипався і плавав під милосердним лагідним сонечком.

– Давай вирішимо, куди поїдемо, скільки? Чи ти до мами хочеш, вона тебе давно кличе? Або що?
Роби, як знаєш, я взагалі нікуди не поїхав, витрати тільки.

З чоловіком так завжди, єдине щастя, що ми працюємо в одній організації, і я можу сама зіштовхувати наші відпустки. В іншому він зовсім інертний, і багато хто мені заздрить:

– Ну і що, що безініціативний. Сама як вирішила, так і зробила, із нашими чоловіками взагалі не домовишся. Сім п’ятниць на тижні то одне хочуть, то інше.

Це ви просто до нового року з моїм не готувалися, — усміхаюся я. — ялинка на мені, прикраса будинку на мені, салати на мені. І відпочинок організуй, і одяг підготуй. А чоловік тільки бурчить, навіщо цього всього. Можна і спати лягти, або піти до мами, у неї теж їжа є. І потім ще висловить, що фігню вигадувала, треба було по-іншому зробити.

Це правда. Я навіть думаю іноді, може, у нього депресія якась затяжна, чи якогось вітаміну дефіцит.

Скінчилися гроші у телефоні — і добре, можна і на вай-фаї вдома жити. А доїхати до дому можна без зв’язку. Навіщо йому знати, що я просила заїхати за картоплею? Макарони ж залишилися.

Я збираю за ним у прання одяг, який “можна ще завтра одягнути”, поповнюю йому баланс і міняю зубну щітку.

І все частіше гадаю, навіщо мені цей пупсик? Переодягати лялечку, яка у грі зображала чоловіка Барбі, я закінчила ще у п’ятому класі.

Зараз мені страшно: почула від сина, і це налякала мене:

– Мамо, ну що ти весь час лізеш, навіщо? Мені нормально з цим рюкзаком було, навіщо ти його викинула?

– Синок, так він на швах уже протерся, дірки я кілька разів штопала, мені набридло. Новий майже такий же, адже ти не хотів вибирати йти, ось вибрала, щоб майже один в один.

– Робити тобі нічого, гроші витрачаєш.

Але рюкзак узяв, не дістав рваний із відра для сміття, щоб відпрати і далі ходити. І чоловік гроші, що я йому переводжу, теж не пересилає назад.

І від салатів не відмовляється, і від нових тpyсів. Тільки бурчить, мовляв, згодилися б і простіше.

Подвійні якісь стандарти: якщо тобі справді не треба — відмовся, поверни, переведи назад. І я відчеплюся, навіщо мені когось напружувати? Але вам просто хибна гордість не дозволяє спасибі сказати, легше ж знецінити цю турботу.