Добавили зятю більше половини суми на авто, той дякував, обіцяв возити будь-куди. От тільки коли ми не просили, так вічно у нього часу немає. Зате як тільки перша поломка, він прибіг до нас, ми не злопам’ятні, але все одно неприємно, коли обіцяють одне, а роблять інше

Коли донька виходила заміж, ми з чоловіком постаралися, щоб вона була забезпечена всім – освітою, роботою та нерухомістю. Віддали їй квартиру моєї мами, батько допоміг на роботу влаштуватись, коли вона доучувалася. Так що чоловік у неї прийшов на все готове – дівчина розумниця, красуня, ще й при своїй квартирі.

Жили вони непогано, але весь час зять скаржився, як погано без машини. Що й до роботи далеко, та й дуже у пересуваннях це обмежує. Він звик бути за кермом, свою машину продав після весілля. Ну, у нього машина, звичайно, теж була така, що іноді бесплатно таке щастя не потрібно, не знаєш, чи доїде вона до будинку.

Усі збирали на нову, щоб у громадському транспорті не штовхатися, але кошти накопичувалися повільно, а як дочка завагітніла, то накопичення взагалі припинилося. Ми з чоловіком вирішили додати на машину, як подарунок до народження онуки. Додали непогано так – двісті тисяч.

Зять так дякував, обіцяв, що за першим покликом нас всюди возитиме, допомагатиме, тільки свисни, як то кажуть. Але ні по першому, ні по другому, ні навіть за третім покликом зять не з’явився.

Ми й так намагалися не зловживати, зверталися, коли справді інакше було складно чи взагалі ніяк. Ось, наприклад, на дачу треба було перевезти речі у сезон. Самі ми електричкою їдемо нормально, але всяку розсаду, речі, інші дрібниці на електричці тягнути важко. Тож попросили зятя.

Але в нього то часу немає, то місця в машині під усе не вистачить, то він до своїх поїхав. Ми й перестали просити, сусіда попросили, заплатили та й поїхали. Та доньці тоді все висловили.

– Ну, ви теж такі смішні. Він же вам не відмовив, просто сказав, що зараз не виходить. Могли б і почекати, а якщо самі вирішили їхати із сусідом, то мій чоловік тут до чого? – відповіла донька.

Звичайно, і так чекали дві тижні, а скільки ще чекати треба було? До кінця літа?

Потім чоловік ногу зламав, гіпс на витягнуту ногу робили. Потрібно було поїхати на ще один рентген, попросили зятя. Ну, то він знову ж таки не може. Спершу в нього справи, потім узагалі сказав, що чоловік не поміститься в машину. Чудово він помістився б, у зятя передні сидіння складаються.

Ну і ще кілька разів просили, коли була потреба. І жодного разу він не найшов час, щоб допомогти нам. А донька ще його постійно відмазує, що це ми самі винні, надто багато вимагаємо, не хочемо чекати і таке інше. Плюнули, вирішили, що більше звертатись не будемо, хай живуть, як хочуть.

Спілкуватися будемо, але допомоги більше не проситимо. А вони й не пропонували. Взагалі зять тему машини старанно обминає. Але нещодавно вона знову почала фігурувати у розмові. Виявилося, щось там серйозне зламалося, а ремонт виходить дуже дорогим.

– Ось зараз зима, а машина зламалася. Ні дружину з дитиною кудись відвезти, нічого, – зітхав зять, а донька поряд кивала головою.

– До вас на таксі їхали, щоб з дитиною з громадського транспорту не тягатися ще раз. Дороге таксі, жах! Так і збанкрутувати можна, – підтримала чоловіка донька.

Ми з батьком тільки кивали та підтакували. Зрозуміло ж, куди вони хилити. Їм потрібні гроші на ремонт машини, ось вони прийшли до нас. Але ми оплачувати його не збираємось. Нам з того користі ніякої, хто користується, той і платитиме. Ми не злопам’ятні, але все одно неприємно, коли обіцяють одне, а роблять інше.