За своє життя Антоніна тричі виходила заміж, і щоразу з прихованою надією на щастя. Проте, старість зустрічає на самоті. Але потрібно змиритися з долею. Про одне лише шкодує – що так і не стала матір’ю. Так хотілося б дівчинку! Або хлопчика. Або обох одразу. Зараз би вже були дорослі. І маму не забули б привітати із ювілеєм. Днями Антоніні шістдесят. Треба добре підготуватися, купити продуктів, стіл накрити. А то сусідка обіцяла зазирнути.

Вперше все трапилося, щойно Тоня закінчила школу. За нею раптом почав доглядати Олег, якому вже було під тридцять.

Батько дівчини був категорично проти такого вікового нареченого. А мати, навпаки, побачила перспективу матеріального благополуччя для доньки. Мовляв, не живи, доню, як ми у злиднях – виходь за нього.

Розгублена дівчина, яка ще вчора мріяла виїхати у велике місто, послухалася мати, і незабаром уже сиділа поруч із нареченим за весільний столом у білій сукні та фаті.

Олег за мірками їхнього містечка був чоловіком заможним. Проте, стати господаркою в його будинку молодій дружині так і не судилося. Сам він ставився до юної дружини добре, але був надто зайнятий, щоб бачити те, що відбувається у домі.

А в будинку господинею була його мати Віра Ігорівна. Як потім з’ясувалося, вона ревно охороняла свій статус, тому її син до тридцяти і проходив у холостяках.

Зрозуміло, молоду невістку вона зустріла відверто вороже. Можливо, жінка більш доросла та досвідчена зуміла б поставити її на місце. Але звідки взяти досвіду та мудрості у 18-річного дівча, яка ще вчора сиділа за шкільною партою?

Дружина скаржився, але він лише відмахувався. Мовляв, самі розбирайтеся. Зрештою, Тоня не витримала і втекла до батьків. Олег спробував її повернути, але та в жодну. І подала на розлучення. Сама.

Спочатку влаштувалася непогано. Цілком охайний гуртожиток, фабрика, робота, зарплата непогана. Особливо для юної дівчини. А потім її за нею став доглядати Валера. Теж сильно старший, але цього разу переляку вже не було. Навіть те, що був одружений, і син у нього підростає, не зупинило.

Загалом, розписалися вони. Спочатку їм кімнату в гуртожитку виділили, а потім окрему квартиру. Були такі часи, коли такі речі були цілком можливі.

Стали вони жити та добро наживати. Та лише недовго добро наживали. Став Валера випивати та погулювати. У сім’ї розпочалися скандали. І одного разу Тоня пригрозила розлученням. Чоловік злякався і притих. Навіть про сина згадав, почав відвідувати.

Тільки от у них усі діти ніяк не виходили. Тоні самій вже незабаром тридцять, у подруг діти до школи вже ходять, а вона все ніяк.

Але одного разу кумушки їй донесли, що відвідуючи сина, її чоловік, виявляється, і в ліжко колишньої дружини пірнає. І цього вечора, коли він прийшов додому, вона його не пустила. Він клявся і божився за дверима, що вся ця брехня.

Вона не повірила. Сказала – йди до неї ночуй. Він не пішов, пішов у магазин – по випивкy. Випив, розвезло, заснув на лаві у парку. А на вулиці вночі було мінус дванадцять.

Ховали його всією фабрикою, а в її бік лише похмуро косилися. А вона, як колись у юності, продала квартиру та поїхала з великого міста.

З того часу почалося її кочове життя. Багато років її носило країною, але довго ніде не затримувалася. Були, звичайно, у цій круговерті чоловіки. Але так нічого серйозного.

А потім не встигла озирнутися, а їй уже сорок п’ять. Ніби баба ягідка знову. І все ще гарна, і зморшок на обличчі не особливо бачити. Та тільки в очах такий розпачливий сум, що дивлячись на себе в дзеркало, плакати хотіла.

Про щастя вже не мріяла. Хоча раптом так захотілося народити. Просто – для себе. Але де тата взяти. Знайомі мужики, тільки-но почувши тему, кидалися від неї, як чорт від ладану. Хтось був одружений, хтось просто не хотів відповідальність на себе брати.

І все-таки щастя ще раз спробувало зайти до неї в будинок. Тоді Тоня жила у невеликому містечку, працювала на залізниці, на вокзалі. І одного разу зійшов з поїзда сивий чоловік років п’ятдесяти – газет купити. Побачив її у вікні, і… залишився. Встиг лише у вагон заскочити – речі забрати.

Миколай виявився колишнім моряком, вдівцем. Дочка доросла – жила своєю родиною в іншому місті. А він до друга флотського їхав. Та не доїхав.

Тоня спочатку сприйняла появу Миколи насторожено. Надто вже все несподівано, та й не молодики вже, щоб у кохання з першого погляду вірити.

А він ніби не помічав її напруження. А ось запропонував поїхати з ним – до його невеликого будиночка на березі Азовського моря. “Тебе щось тут тримає?”, – Запитав він. “Ні”, – чесно відповіла вона.

«Тоді я доїду до свого приятеля по службі, і за тиждень повернуся. Будь готова», – чітко сказав Микола. А для того, щоб усе стало на свої місця, взяв її за руку і відвів до місцевого РАГСу, де вони зареєстрували шлюб під здивовані та заздрісні погляди робітниць установи.

Загалом, Микола поїхав, а Тоня почала потихеньку збиратися. Отримала розрахунок на роботі, закрила рахунок у банку, роздала подругам непотрібні речі та навіть частину меблів.

Але тиждень минув, а Микола не приїхав. Минуло десять днів, два тижні, три… Приблизно через місяць у її будинку пролунав дзвінок.

Жіночий голос представився Софією: «Я дочка Миколи, ваш телефон я знайшла у татових речах. Батька вже немає…».

Софія трохи помовчала, потім продовжила рівним голосом: «Я не знаю, коли він встиг на вас одружитися, але ви можете скористатися його будинком. Він все одно зараз пустує, а нам із чоловіком ніколи туди приїжджати. Ключі та адресу я вам надішлю».

Вона справді вислала. Тільки Антоніна нікуди не поїхала. Залишилась у своєму напівпорожньому домі. Хоча деякі знайомі повернули їй її речі.

З того часу минуло чимало років. Тоня більше заміж не виходила, хоча чоловіки за нею доглядали. Вирішила, що щастя їй на роду не написано, а отже, нічого себе й мучити.

Потрібно змиритися з долею. Про одне лише шкодує – що так і не стала матір’ю. Так хотілося б дівчинку! Або хлопчика. Або обох одразу.

Зараз би вже були дорослі. І маму не забули б привітати із ювілеєм. Днями Антоніні шістдесят. Треба добре підготуватися, купити продуктів, стіл накрити. А то сусідка обіцяла зазирнути. Посидимо, святкуємо…