– Ти не любиш ні свого сина, ні мого, – заявила мені свекруха. А все через те, що вони виконують “жіночу” роботу – прибирають вдома

Є в мене чоловік, є й досить дорослий син, йому дванадцять років. Я з самого початку нашого з Антоном сімейного життя сказала, що жодного поділу на чисто жіночу та чисто чоловічу роботу не буде. Зараз не кам’яний вік, ми обоє працюємо, тому й побутом займатимемося разом. Чоловік погодився.

Тому, мабуть, у мене не виникало проблем у декреті, що я маю розірватися, але і з дитиною встигнути, і підлогу намити, і їжі приготувати. Справлялися з чоловіком по черзі.

Нас такий розклад устоював, принаймні жодного разу за декрет ми не посварилися, а на роботу я повернулася без тремтячого ока. І навіть готова сходити до декрету ще раз, тим більше зараз, коли закрито питання з іпотекою.

Мама чоловіка Світлана Геннадіївна живе від нас досить далеко – три години електричкою. У неї свій будинок, город, чоловік та молодший син із сім’єю під боком. Тому нас вона частими візитами не дошкуляє. Зазвичай взагалі ми до них їздили – щось допомогти, щось із міста привезти, на кшталт ліків.

Коли ми тільки одружилися, свекруха намагалася взяти мене в обіг, але на мене де сядеш, там і злізеш. Я готова допомагати, але на шиї у себе нікого возити не збираюсь.

Світлана Геннадіївна попиркала невдоволено, але відступила зі своїми планами загнати мене в позу. Протягом нашого з чоловіком сімейного життя вона робила ще кілька таких спроб, але з таким самим нульовим результатом.

Напевно, тому вона з таким прагненням взялася за другу невістку – дружину молодшого сина. Та дівчина гарна, але надто м’яка. Вчасно відсіч дати не зуміла, ось тепер уже сім років перебуває під ярмом свекрухи.

Так от, у нас вдома свекруха була рідкісним гостем. Зазвичай з’являлася на якісь свята та заздалегідь про свій візит повідомляла. Зустрічали ми її чинно-шляхетно, при повному параді. Але нещодавно вона вирішила приїхати зненацька, на свою голову.

Субота, година дванадцята дня, лунає дзвінок у двері. Я відкриваю – на порозі дорогоцінна Світлана Геннадіївна власною персоною.

– Ага, не чекали, – сміється свекруха. – А я вам сюрприз хотіла зробити. Та вчора до лікаря приїжджала, а ввечері з подружкою зустрілися, вона якраз до доньки приїхала. Ну і всю ніч з нею прогавкали. А зараз я до вас зазирнути вирішила.

Та мені взагалі-то не шкода, тільки в нас прибирання йшло. Чоловік у цей час без ентузіазму, але з усією старанністю відмивав плиту, яку вони із сином увечері загадили у спробах гарно перевернути млинець у польоті. А сам син у цей час готувався пилососити.

– Привіт, ба, – помахав він свекрусі люлькою від пилососа.

А потім і чоловік вийшов у фартуху та гумових рукавичках. Я думала, що свекрухи щелепа просто відвалиться. Жінка, яка все життя присвятила обслуговуванню чоловіка і двох синів, раптом побачила, що можна жити по-іншому. Я чула, як у неї в голові шаблони рвуться.

Мама чоловіка була доставлена ​​на кухню, напоєна чаєм, нагодована млинцями, які вчора напекли чоловік і син, а з її обличчя не сходив якийсь ображено-здивований вираз обличчя. На запитання вона відповідала якось скупо, а потім поспішила на вокзал. Я запропонувала її підвезти, але відмовилася.

Вже у дверях мама чоловіка трагічно шепотіла, що всі ми робимо неправильно. Особливо я.

– Ти не любиш ні свого сина, ні мого, – промовила вона.

– З чого раптом такі висновки?

– Любила б, то не стала б їхньою жіночою роботою принижувати!

О, мама чоловіка, вам час, приємно було побачитися. Ще мені не вистачало вислуховувати черговий раз дурницю про роль жінки та чоловіка у домі.

Я не розумію, чого вона так злякалася? Мої чоловіки допомагають мені з прибиранням, можуть щось приготувати. Також я можу сходити за продуктами, викинути сміття та викликати сантехніка. Ми живемо у двадцять першому столітті, це нормально!

Уявляю, який у мами чоловіка культурний шок. Але, може, після цього ще сильніше цінуватиме молодшу невістку, яка все робить по дому сама.