– Дайте мені вже пожити для себе, – говорила мама рік тому. А тепер вона надзвонює по кілька разів на день, вимагає до себе постійної уваги

Після закінчення університету ми з моїм молодим чоловіком, з яким зустрічалися з першого курсу, вирішили одружитися. Я розповіла про це мамі і одразу запитала, чи можна після весілля пожити з нею, щоб відкласти на квартиру.

– А можна я вже зрештою поживу сама? Дайте мені пожити собі! – несподівано різко відповіла мені мама. Я так і не зрозуміла, з чого було стільки агресії, але її відповідь прийняла.

У мами було непросте життя, тато псував їй його постійно. Якщо вона хоче жити для себе, вона має на це право. Я навіть не стала нагадувати, що половина квартири, в якій вона житиме для себе, належить мені. Ця ідея мені здалася низькою та негідною. Зрештою, я не заробила на цю квартиру, щоб на щось претендувати.

Ми з чоловіком прийшли після весілля до його батьків. А за кілька місяців після весілля виявилося, що я вагітна.

– Народжуй, навіть не думай, ми з батьком у всьому допоможемо, – умовляла мене свекруха. – Переїдете пізніше, нічого страшно, зате ми хоч із онуком душу відведемо. На своїх дітей у молодості часу не було, працювати доводилося багато, навіть не помітили, як вони виросли.

Чоловік теж сказав, що треба народжувати, ми впораємось. Я погодилася, хоч такий швидкий декрет і не планувала. Але я відразу спантеличилася тим, що почала шукати собі підробітки на віддаленні. Не хотілося висіти баластом на шиї чоловіка та його батьків. До мами за допомогою я звертатися не хотіла, хоч і не була на неї скривджена.

Мама новину про мою вагітність зустріла спокійно, привітала, сказала, що якщо треба буде щось, я можу звертатися. Я думала, що вона покличе вагітну доньку жити до себе, але цього не сталося.

Я народила, свекруха, як і обіцяла, дуже допомагає з дитиною. Вона працює змінами, тому деякі дні вона повністю звільняє мене від турбот про доньку, щоб я могла попрацювати. Мої підробітки приносять непоганий дохід, хоч і забирають чимало часу. Але я пишаюся собою, ми навіть з урахуванням мого декрету примудряємося щось відкладати на квартиру.

Затьмарює мою радість від життя, що добре складається, тільки мама. Близько місяця тому вона стала часто дзвонити, розводити розмови ні про що, займаючи мій час. Дуже ображається, що я не їжджу до неї у гості. А мені ніколи, у мене на руках немовля, я працюю.

– Отак, виростила доньку, а тепер залишилася на самоті. Навіть онучку бачила всього двічі наживо, – журиться мама.

Мене її слова дуже зачіпають. Вона ж сама так хотіла пожити для себе, сама майже не дзвонила рік, не виявляла інтересу, я сама їй дзвонила, а вона розмовляла, ніби послугу робила. А тепер з’ясовується, що це я погана, залишила мати на самоті?

Поки я мовчу, хоча мені багато чого хочеться їй сказати, але це будуть дуже злі слова, які її дуже скривдять. Але й вислуховувати її скарги мені з кожним разом все важче. Мені теж важко – у мене дитина маленька, у мене робота, свої якісь справи, я не можу звалити собі на шию ще й розвагу мами, яка через рік раптово усвідомила, що їй самотньо.

Чому їй рік не було самотнім, а тут раптом стало? Чоловік обережно припустив, що вона мала чоловіка, з яким вона зараз розійшлася. Це б багато пояснило, але від такого пояснення мені ще образливіше. Тому що тоді виходить, що вона про мене згадує, коли їй нічого робити, а решту часу їй не до мене абсолютно. З’ясовувати правду я поки що не хочу, не готова.