Тітка зробила все, щоб залишити мою маму без наслідства, а згодом благала мене пустити пожити свою доньку в мамину квартиру. Але я ж нічого не забула і швидко поставила її на місце

Мама у мене була людиною дуже доброю, м’якою і довірливою, чим користувалися всі, кому не ліньки. Поки був живий тато, всі інтереси нашої родини відстоював він, але мої дев’ять років батька не стало. Ми з мамою залишилися вдвох.

Жилося нам тяжко. Мама не була пробивною. Працювала собі тихенько, робити кар’єру не прагнула, виховувала мене. Допомагала нашій сім’ї бабуся з татового боку.

З боку маминих родичів допомоги не було. Точніше, вона була, але вся йшла маминій сестрі Антоніні, вона жила разом із чоловіком та дітьми у батьків. До того ж тітка постійно скаржилася на життя, так правдоподібно, що її всі шкодували.

– Тоня з дітьми, а все одно нам допомагає влітку на городі, взимку по будинку. А з тебе користь – порожнє місце – дорікала маму бабуся.

Те, що мама залишилася вдовою з дитиною, їм проблемою не здавалося. Те, що мамі доводилося працювати вдень на одній роботі, а ввечері ще під’їзди мити теж не враховувалося. Тоні ж важче. А мама просто скаржитися не вміла ніколи.

Жилося нам несолодко, але ми трималися. Після школи я одразу пішла працювати, бо треба було якось жити. До бабусі по материнській лінії я не їздила, останній раз була там класі в дев’ятому, посварилася з бабусею та маминою сестрою, бо мені не сподобалося, що вони накинулися на маму. З того часу й не їздила.

А мама їздила, щось намагалася допомогти. На мої обурення, що її там в ніщо не ставлять, навіщо вона їздить нерви собі псує, мама відповіла, що яка б не була, а це її сім’я, іншої матері та сестри в неї вже не буде. Я цього не розуміла, але більше до мами не лізла – нехай робить, як знає.

Коли мені було двадцять років, бабуся по материнській лінії злягла, за нею був потрібний догляд. Тітка цим займатися не планувала, тож спихнула турботу про неї на мою маму. Та бабусю покірно забрала до нашої квартири.

– Я скільки років батькам допомагала, тепер ти хоч щось для матері зроби, – заявила тітка.

Що вона для батьків робила, я не знаю. Як на мене, так вона сиділа з чоловіком на всьому готовому і народжувала дітей, яких у неї троє. Старша дочка моя ровесниця, середня на сім років молодша, син найменший, йому тоді було дев’ять років.

Мама доглядала свою матір рік, а потім та пoмepла. Похороном і всім іншим довелося займатися мамі, тітці було ніколи, у неї онук народився. А потім виявилось, що тітка свого часу вмовила бабусю все майно переписати на неї. Тобто ні від квартири, ні від дачі, ні від заощаджень на книжці мамі нічого не діставалося.

– Хто встиг, той і з’їв. У мене своя сім’я, я про неї і думаю, а ти давно відрізана скибка, – нахабно заявила мамі тітка Тоня.

У мене свербіли руки на її зухвалу пику, але мама не дала мені поспілкуватися з родичкою.

– Та нічого мені не треба, нехай живе мирно, а я вже якось свій вік доживу.

За маму було дуже прикро. А тітку я й раніше недолюблювала, а тепер зненавиділа цю егоїстичну цинічну жінку. Спілкуватися з нею навіть із ввічливості я не збиралася, викреслила цю рідню з життя і довго не згадувала.

Упродовж наступних десяти років не стало спочатку бабусі, потім пішла мама. Я стала володаркою двох квартир, але в них не мешкала. Їх ми здавали, а жили на території чоловіка, у нього квартира більш зручнішаччч була.

У нас двоє дітей, зараз я у декреті з молодшим. За рахунок здачі квартир декрет проходить безболісно у фінансовому плані. Іпотек у нас немає, лише кредит на машину.

Нещодавно у соцмережах мене знайшла тітка Антоніна. Я з нею не спілкувалася вже дуже довго, навіть на похорон матері її не кликала, приїдь вона, не вигнала б, мабуть, але вона не приїжджала і не дзвонила. А тут з’явилася, почала жваво цікавитися моїми справами. Зрозумівши, що спілкуватися я не маю наміру, вона стала мені телефонувати.

– Щось ти зовсім рідню забула, це недобре. Зовсім не дзвониш, не приїжджаєш, – розливалася вона солов’єм, а я не могла зрозуміти, чого це вона прокинулася, стільки років не спілкувалися. – За рідню треба триматися, хто ж тобі допоможе, трапись що, як не родичі?

Розмова ні про що тривала вже хвилини зо три, я вже готувалася покласти трубку, коли тітка перейшла до суті дзвінка.

– У мене дочка зараз у вашому місті з чоловіком та дитиною квартиру шукає, але ціни там у вас, звичайно. А в тебе ж дві квартири мають бути. Так ти сестру пусти в одну пожити, бо їм зараз знімати нема на що.

От і стало зрозуміло, чого це тітка випливла з небуття. На мамі все життя їхала, думає, що я така ж безвідмовна. Мабуть, забула, як я з нею та бабусею за маму свого часу сварилася.

Звичайно, я відмовила. Ні тітку, ні її дітей та інших родичів я не бажаю знати. Вона свого часу вчинила по-свинськи з мамою, тож нехай сама розбирається.

– Ну, пусти пожити, рідна кров все-таки. Тобі шкода чи що? – не відступала тітка.

Я з превеликим задоволенням послала тітку на далеку адресу. Я нічого не забула. І тітку Антоніну, яка спочатку сплавила сестрі майже паралізовану матір, а потім обдурила сестру зі спадщиною, я за родичку не вважаю. Та що там, я її за людину не вважаю. Сподіваюся, що я більше про неї не почую.