Мені навіть згадувати гидко, як мама хотіла поставити доньку її нового співмешканця мені на утримання

Цю історію без тремтіння я навіть згадати не можу. Довго мовчала, бо підхід мамин викликав у мене якийсь внутрішній сором, але нещодавно психолог порадив виговоритись. За її словами, соромно має бути не мені.

Отже, кілька років тому мати зійшлася з черговим шанувальником і вирішила разом з ним жити. Забігаючи вперед, скажу, вони справді знайшли один одного, навіть побралися трохи згодом. Причому честь по честі одружилися, з весіллям, із сукнею, як годиться.

Тільки ось чомусь її облізлий залицяльник вирішив іти в примаки. Тобто жити на території мами, у її квартирі.

Житло у неї – не райське, невелика квартирка в гуртожитку, тобто кімнатка, невелика подоба кухні та свій санвузол. Одній людині там цілком комфортно, з дитиною також можна пристосуватися. Але ось парі дорослих людей зі своїми звичками. Ну не знаю.

Втім, вони люди дорослі, не моя справа, де подружжю жити.

Ми з чоловіком придбали в іпотеку двохкімнатну квартиру. Я про таку тільки мріяти могла, світла, з високою стелею. Можна милуватися у вікно на парк, а не на тісну брудну вулицю з такою ж громадою навпроти. Ця квартира ніби натякала на зовсім інший спосіб життя: пити чай із богемських чашок, ходити по паркеті.

Чоловік повинен був служити ще три роки до пенсії, у них рання (він у мене війскьовий). Тож одразу переїхати не міг. Ми з ним моталися частинами, він дослужував, я будувала онлайн-кар’єру, іншу з переїздами не створити.

Грошей було впритик, але економити на якості не хотілося. Тому робилася квартира повільно. Я посилено працювала, займалася дітьми, щоб допомогти чоловікові грішми за ремонт.

А мама взяла на себе організаційні турботи про ремонт, їй хоч якась розвага. Та й людина вона така, в’їдлива і прискіплива. Простіше було погодитись, ніж відбитися від її нав’язливої ​​турботи.

Коли у мене була відпустка, я вирішила провести її в столиці. Якось закрутилася, перед виїздом мамі не зателефонувала, потім телефон сів. Приїхала одразу на нову квартиру, ключі у мене були.

Заходжу, а там діти якісь стрибають. Я нічого не розумію, питаю, хто вони такі.

Виявляється, це дочка маминого нового чоловіка там оселилася. Мама дала їй ключі, дозволила пожити.

– Ну, а що, — сказала мені мама, — вас ще три роки не буде. Нехай поживуть. У дівчинки таке скрутне становище, винаймати житло вона не може, куди їй з дітьми? І працювати у Києві теж не може.

А навіщо вона до Києві приперлася, якщо ні тут працювати не може, ні житло зняти? Продовжувала б удома жити, там у неї робота через дорогу. Але хто відповість?

Чи треба говорити, що дорогий наш ремонт був зіпсований не закінченим? Відшпакльовані стіни обляпані жиром і розфарбовані, шпалери вже не приклеїти. Сантехніку розхитали всю. Ось навіщо культурній жінці на унітаз із ногами лазити, хто пояснить? На унітаз-інсталяцію?

– Ви б хоч із ремонтом допомогли, раз заїхали.

– А навіщо це не нам дістанеться.

Чоловік скипів, логічно…

– 24 години, і щоб дух вашого не було!

Непрохана гостя намагалася тиснути на жалість, мовляв, куди вона з дітьми?

– Як куди? До тата, а потім додому.

Але тут уже розлютилася мама. На свою територію вона пускати нікого не хотіла, тільки побути добренькою за чужий рахунок. Образилася так, що говорити не хоче. І віддавати гроші, що ми перераховували їй на ремонт, також. Каже, вести себе не вмію…