Не встигли мої батьки подарувати квартиру, як свекруха вже стала нею по-своєму розпоряджатися – поки ми з чоловіком були у відпустці вона вирішила її “передарувати”, не думала, що в нас вистачить нахабства вигнати сім’ю із двома дітьми.

Ми з чоловіком розписалися близько двох років тому. Свого житла у нас на той момент не було, тому ми винаймали квартиру. Про іпотеку не думали. Через всі ці локдауни було зовсім незрозуміло, що відбудеться завтра. Одна справа залишитися без орендованої квартири, тут є варіант пожити у батьків, а інша справа пролетіти з іпотекою. Загалом ми вирішили почекати.

Гроші ми потихеньку відкладали, але не безпосередньо на іпотеку, а взагалі, по ситуації. Може, на квартиру, може на чорний день, як піде. Через нестабільність ми хапалися за будь-яку роботу, щоб зробити більше накопичень, поки є така можливість. Дуже не хотілося приповзти з підібганим хвостом до батьків. Це ж із сорому згоріти можна.

Олігархами ми не стали, але в майбутнє дивилися вже впевненіше. З роботою начебто стало стабільніше, ми почали замислюватися про іпотеку. Але мої батьки нас випередили, зробивши розкішний подарунок – подарувавши квартиру.

Виявляється, у тата у власності була ділянка в селі, а мамі від двоюрідної бабусі дісталася у спадок квартира у маленькому містечку сусідньої області. Вони продали все це, а на виручені гроші вирішили подарувати мені квартиру.

Мій радісний вереск чути було, мабуть, на іншому кінці міста. Це було дуже зненацька, батьки ж діяли як партизани, все мовчки. Але їхній подарунок мав ефект бомби, що розірвалася.

До нас відразу ж після переїзду нагрянула свекруха, хоча новосілля ми поки що святкувати не збиралися. Прискіпливо облазила всі кути, подивилася все, процідила “непогано”. Більшого я не очікувала, адже все найкраще може виходити лише від неї.

Ми ж із чоловіком вирішили, що справжнє новосілля справимо після відпустки. Так, ми зібралися у відпустку. Зрозуміло, гроші можна було б витратити і раціональніше, але дуже вже хотілося видихнути, викинути з голови переживання і хвилювання минулих років, щоб з новими силами відкрити новий розділ життя.

Частину заощаджень ми витратили на облаштування квартири. Подекуди освіжили ремонт, замовили меблі, перевезли речі, які до цього зберігалися у батьків. Багато що встигли зробити до від’їзду, але один магазин нас з доставкою підвів.

Замовляли диван та крісло, мали привезти прямо напередодні нашого від’їзду. Але передзвонили, сказали, що зможуть лише за три дні, проблеми у постачальника. Ми погодилися, а що робити? Довелося просити свекруху прийняти доставку.

Я б попросила своїх батьків, але вони поїхали на ювілей батькової сестри. Довелося залишати ключі свекрусі. Я вже подумки змирилася з тим, що вона переверне всі речі і скрізь залізе, але мені було все одно, нехай. Нічого кримінального вона не знайде, а причепитися може і на порожньому місці. Але на те, що вона провернула, я не чекала.

Ми з чоловіком добре відпочили та поверталися додому. Відпустка пройшла насичено, хотілося в душ і відлежуватись на дивані. Але на нас чекав сюрприз – у нашому домі розташувалася сестра чоловіка з сім’єю.

Я відчинила двері своїм ключем, і побачила насторожене обличчя зовиці, яка стояла у коридорі з молодшим сином на руках. У кімнаті працював телевізор, а з кухні пахло їжею. І всі мовчать, головне.

Першим голос прорізався у мого чоловіка, який і поцікавився, що тут відбувається. Опущу всі моменти непорозуміння, навідних питань та нервових смішків. Суть у тому, що у нашій квартирі оселилася зовиця з чоловіком та двома дітьми.

Після нашого від’їзду свекруха прийшла до дочки і сказала, щоб та збирала речі – вони переїжджають до міста. Вони – це зовиця із сім’єю.

Переїхати до міста і села, в якому жила і сама свекруха, і її дочка з сім’єю, було давньою заповітною мрією зовиці. Тут і школи, і дитсадки, і робота, і цивілізація. Але все ніяк не виходило, бо винаймати житло дорого, та й працював у сім’ї тільки чоловік.

А тут приходить мама і заявляє, що вона домовилася із сином, що він поступиться на якийсь час нашою квартирою в користування сестрі. Нібито було вирішено, що сім’я зовиці переїде на квартиру, а ми продовжимо збирати собі на іпотеку. У нас же ні кошеня, ні дитини, нам простіше назбирати, ніж золовці.

Сестра братові спробувала зателефонувати, але той у відпустці вимкнув телефон. Вона вирішила, що мама брехати не стане, швидко схопила пожитки, забрали у свекрухи ключі і вселилися, не вірячи своєму щастю. А тут ми повернулися. Картина “Не чекали”.

Мене роздирав сміх і злість. Це ж треба ще здогадатися все так спритно провернути, та ще й у такі стислі терміни. Молодець свекруха, її енергію, та в мирне русло. Чоловік намагався зателефонувати мамі, але та щось не брала слухавку. Я порадила перенести розмову, а самим вирішити, що робити далі.

Зрозуміло, що нікому ми не поступалися квартирою. Та й з якої радості? Але й зовицю звинувачувати нема за що, вона матері повірила, що логічно. Такими речами жартувати нормальна людина не стане. Але річ у тому, що це сюди вони переїхали одним днем, а тепер їм потрібно винайняти квартиру і переїжджати назад. А грошей у них зараз нема, всі витратили.

У мене голова вибухала з купи думок. Те, що на нас з чоловіком обрушилося, це не те, чого хочеться після дороги. Але проблему треба було вирішувати. Сестра чоловіка вибачалася і плакала, намагалася метатися по квартирі та збирати речі, діти, відчуваючи напруженість матері, починали пхикати. У мене закипав мозок.

У результаті ми всі вирішили заспокоїтись і не рвати з місця у кар’єр. З роботи повернувся чоловік зовиці і ми сіли за стіл переговорів. По суті, сестра чоловіка була не в курсі ситуації, вона просто повірила мамі. До неї претензій жодних, вона дуже засмучена, перепрошує, що так вийшло, але зараз їм об’єктивно нікуди йти. Грошей на оренду житла у них просто немає.

Ми з чоловіком вирішили, що позичимо родичам гроші на оренду житла і дамо тиждень на його пошук та переїзд. З останнім допоможемо. Самі ж тиждень поживемо у моїх батьків, благо вони були не проти. Вони, звісно, ​​були вражені такою ситуацією. Так ми вирішили кризову ситуацію, яку нам створила свекруха.

З нею таки вдалося поговорити, з’ясувати, що за дурість ударила їй у голову. Відповідь була проста. Вона не думала, що в нас вистачить нахабства вигнати сім’ю із двома дітьми. До того ж, вона вважала, що квартира дісталася нам на халяву. От зовиці з дітьми потрібніше, а ми собі і на іпотеку накопичили б, була б потім ще одна квартира. Все одно нам робити нічого, дітей поки немає.

– Ніхто вас не змушував квартиру переписувати. Так би вона за вами й залишилася, просто зробили б добру справу, сестрі з племінниками допомогли. Дуже ви некрасиво вчинили, – уклала свекруха.

Мені здається, що у цієї жінки не все гаразд із головою. Тому що нормальній людині такі розклади б і на думку не спали. Ще й нас звинуватила в тому, що ми некрасиво вчинили. Типу, з нею тепер через нас дочка не спілкується. А може, не варто було її обманювати і так підставляти?

Ми, до речі, із сестрою чоловіка та її сім’єю продовжуємо нормально спілкуватися, у нас один до одного жодних претензій немає. А от зі свекрухою тепер не спілкується ні син, ні дочка.