Нахабна панночка хотіла мене змусити обслуговувати чуже свято

Мій колега Микита – фотограф. Він на вихідні фотографує всякі урочистості, а у будні займається обробкою та печаткою фотокниг. Кілька тижнів тому ми замовляли у нього зйомку, і він зателефонував, що ми можемо забрати фотографії.

Микита хлопець молодий, тож поки що живе з батьками. Коли я приїхала, помітила якийсь кіпіш у них вдома.

– Не звертай уваги. У мами сьогодні ювілей, тож гості прийшли. Давай флешку! – сказав фотограф.

Він пішов у свою кімнату, а мене попросив почекати у вітальні, де й гасились всі гості. Мені було не дуже комфортно, тому що я була абсолютно чужою людиною. Але Микита мене представив, я на словах привітала іменинницю та присіла на диван.

Я копалася в телефоні і чекала, коли мені колега віддасть флешку. І тут я помітила, що одна жінка дивиться на мене і щось шепоче своїй співрозмовниці на вухо.

– Чому не допомагаєш? — нервово спитала вона.

– В якому сенсі? – Здивувалася я.

– Люда завжди допомагала матері Микити. Вона ж ювілярка!

– Яка Люда?

– Ой так. Людочка була дуже гарною дівчиною. Вона навіть за хворою бабусею горщики носила. А ця… — вставив хтось із гостей.

– Шкода, що Микита проміняв її на… — додала ще одна панночка.

– Якщо не хочеш, щоб таке сталося з тобою, вали на кухню, — скомандувала нахабна пенсіонерка.

І тоді до мене дійшло, що всі гості вважали мене новою дівчиною мого фотографа. Адже він тільки назвав мої ім’я, а хто я і чому прийшла не уточнював. Я засміялася, коли про це подумала. Але грізна дама не здавалася:

– Люба, і чого ти смієшся? Не дочекаєшся від тебе склянки води на старості, не потрібна нашому Микиті така наречена.

Всі інші хитали головою і шепотіли про мене. Але тут повернувся Микита, віддав флешку і попрощався. Сподіваюся, він усе пояснив своїм родичам.