Дитина наша у дитячому інтернаті. Моя душа за неї спокійна, і лише друзі переживають так, що нам життя від них немає

У житті б не думала, що життя може так повернутись. Про дитину я не те, щоб мріяла, швидше розуміла: обставини змусять, то треба, бути і мені мамою. Але поки ходила вагітною, звикла мріяти про синочка, на момент народження вже полюбила її всією душею.

Щаслива була цілувати п’ятки — але хлопчик немов мстився мені за юнацький скепсис. Вийшов дуже активним, крикливим, не вщухав усю ніч, сусіди навіть міліцію викликали, думали, знущаємось з дитини.

Бабусі на нас пирхали, але не сильно допомагали: після їхньої турботи стало тільки гірше. Вони розбалували підростаючу дитину так, що вона забула і про режим, і про дисципліну зовсім.

З чоловіком повздихали, отримали кілька доган на роботі від недосипу — і пішли на крайні заходи. Наш Ярослав вирушив до дитсадка-інтернату.

Так, останнім часом пішла мода на крайність: балувати дитину, дружити з нею, спускати їй усі витівки. Тільки на користь це не всім дітям йде.

Хтось у такій обстановці розквітає, іншим дітям потрібні чіткі правила, рамки та режим, у вільній та безтурботній обстановці вони погано почуваються. І, якщо не вдається створити таке середовище вдома, краще не затягувати, віддати дитину під контроль фахівців.

Я зараз згадую, як він поводився вдома, і мені страшно. Він постійно пакостив, щось курочив спеціально і стежив за нашою реакцією. Ми і до психологів з ним були ходили — але ті запевняли, нормальний хлопець росте. З сильним характером не потрібно його ламати.

Але що мені було робити з цим пасіонарієм, якщо він то піском дитині в очі кине, то весь шампунь виллє в унітаз, то годинами грюкає? У садочку теж скаржаться:

– Хитрий він у вас, розумний, але інші батьки скаржаться, постійно вигадує витівки, інших підбиває.

Як вийшла з декрету, не можу з ним постійно бути. Бабусі теж не можуть, у них лапки. То вони раніше вимагали онука, але сидіти з ним відмовляються. Вимагають народити ще слухняну дівчинку, їм у ляльки грати.

Одна тільки няня знайшла з ним спільну мову, але вона старого загартування: режим, загартовування, жорсткі правила. Ми на неї молилися, але в неї власна дочка з декрету вийшла, вона й поїхала. А мені дала адресу інтернату, де сама раніше працювала.

Вдячна їй, не знаю як описати. Якби не вона, я б сина дурнем досі вважала, але ж не може він з одними бути дурнем, а з іншими абсолютно нормальним?

У нас із чоловіком робота смикана, зміни, виклики в обох. Синочку потрібні правила та передбачуваність, а ми і спимо, як доведеться, і додому не завжди встигаємо. Няня нам і порадила:

– Нічого страшного немає у п’ятиденці. Відправте його туди, доки у нього психіка формується. Привчать до дисципліни, вихователі там не прості, навіть няньки з дипломами. Головне — у вихідні забезпечте режим, до школи все налагодиться.

Я поцікавилася цим садком – чудовий варіант! І під наглядом дитина, і харчування гарне. Викаблучуватися не вийде, там усі такі, з претензіями.

Тепер мене всі клюють: покинула дитину. Але чого кинула? Раніше люди так і жили, батьки орали, діти або на старших, або до інституту шляхетних дівчат. І по півроку не бачили батьків.

Синові чудово, він навчився володіти собою, підріс, у школу пішов. Давно вже вдома, пристойно поводиться, спортом займається. Я спокійна, але пліткарі що тільки не розповідають… Повторювати не буду, гидко.