Дочка із сім’єю проситься до мене пожити. Її з онукою прийму, а зять нехай живе, де хоче. Досить з мене, раз уже пожили разом. Не вміє поводитися і заробляти, нехай живе, де хоче
Люба вийшла заміж у двадцять років, незважаючи на вмовляння почекати. Сама ще студентка, чоловік – не приший кобилі хвіст, але в неї кохання в голові, нікого не слухала. З милим, говорила вона, рай у курені. Під куренем малися на увазі кімната в гуртожитку, де зять жив зі своєю матір’ю, вітчимом і молодшою сестрою. Туди ж намірився і дружину привести.
Я взагалі не розуміла, як вони там усі вміщаються, хіба штабелями чи по черзі в цій кімнаті знаходяться. Куди там ще одна людина? Скріпивши серце запропонувала молодим пожити в мене, доки донька доучується. На зарплату зятя було не розгулятися.
Але гордий зять заявив, що не хоче в тещі жити. Обіцяв, що кілька місяців поживуть із його ріднею, а потім винаймуть квартиру.
– От і жила б удома, поки він на квартиру заробляє, – умовляла я дочку.
– Та що я за дружина буду, якщо з чоловіком тільки в радості та затишку згодна бути? Це не сім’я, – наполягала дочка, а я махнула рукою. Вона з дитинства вперта була, а тут ще “велике кохання”.
Прожили в рідні десь півроку. Там, виявляється, вітчим попиває, тож щодня “розваги”. Сваха начебто не п’є, але й без випивки погана якась, спокійно розмовляти взагалі не може, постійно кричить. Як дочка стільки прожила в цьому пеклі, я не уявляю.
Через півроку зять таки зміг заробити на окрему квартиру. В оренду, звичайно, про купівлю там і не йдеться. Він якимсь продавцем побутової техніки працює, тож зарплата невелика.
Дочкауодягала-взувала я, вона ж ще доучувалася. Люба хотіла перевестися на заочне, щоб допомагати чоловікові, але я була проти. Стільки грошей уже вклали в її освіту, що з останніх курсів на заочку йти було безглуздо.
– Ви тільки з дітьми не поспішайте, – благала я дочку. – Зять і зараз сім’ю забезпечує зі скрипом, а з дитиною ви взагалі потонете.
– Не нагнітай, мільйони людей живуть ще гірше, і нічого, як справляються, – кривилася дочка.
– Ось саме – якось, а я не хочу, щоб ти так жила, – повторювала я, але дочка закочувала очі і переводила розмову.
Влаштувалася вона працювати швидко. Зарплата була невелика, але без досвіду одразу після університету очікувати було безглуздо. Я помагала по можливості. То грошей підкину, то продукти, то одяг куплю. Люба на місці не сиділа, шукала кращого місця.
А ось зятя і так все влаштовувало. На всі питання, чи не збирається він міняти роботу, він відповідав, що краще зараз не знайти – криза ж.
– Скрізь всі з зв’язками, а якщо зв’язків немає, то тебе ніхто не візьме, – міркував він. Такого ледаря і зі зв’язками навряд чи взяли б, здається мені.
Через три роки після університету донька вже працювала на гарному окладі. На тому місці вона пропрацювала трохи більше року. Прийшла на прохідну вакансію, але згодом втягнулася в роботу, перейшла там же до іншого відділу, навіть підвищення отримала. Почала більше заробляти.
Зять як працював там у себе в магазині, так і працює. Там увесь колектив уже тричі змінився, люди йшли шукати вищу зарплату, а наш усе сидів.
– Та куди я піду? Нині скрізь мало платять. Любці просто пощастило, та й взагалі бабі простіше влаштуватися, до них вимоги нижчі, – говорив він.
Мене від нього тіпало, але дочка продовжувала заглядати йому до рота. Коли зятя зрештою звільнили, мені донька не сказала, до останнього приховувала, але потім усе-таки з’ясувалося. Нову роботу її чоловік шукати не поспішав.
– Ну, куди мені йти? У вантажники? Ось ще я буду здоров’я за копійки гробити! Ні, шукатиму щось краще, — вернув він ніс від пропозиції хоч кудись влаштуватися.
Дочка його не поспішала, і мене смикала, щоб не насідала на її дорогого чоловіка. У нього складний період.
Ось під час цього складного періоду, що затягнувся на півроку, дочка і завагітніла. Я знову про все дізналася остання, коли вже живіт було видно. Запитую, куди вам дитина, самі ледве виживаєте.
Дочка пішла в декрет, і тут виявилось, що нова робота зятя не покриває навіть оренди квартири.
Роботи як такої не було. Була якась шабашка періодична. Тому заплатити за квартиру вони не змогли, а дочка попросила мене дати притулок на якийсь час. Я переступила через себе і погодилася, хоч бачити зятя не хотіла.
Разом ми прожили недовго, лише три місяці. Зять вийшов на якусь роботу, а дочка на той час уже народила. Про те, щоб знову винаймати квартиру, не йшлося. Грошей у них не було, хоч я не брала ні за продукти, ні за комуналку. Але навіть на себе гроші не вистачало. Я вже не знаю, що за робота там у зятя була, мені здається, що він просто з дому на весь день кудись йшов, щоб його не чіпали.
У побуті я із зятем не могла вжитися. Він звик, що його обслуговують – їжу накладають, речі прасують, а сам він за собою посуд не помиє та речі у пральну машину не складе. Робила зауваження йому, кривився, але виконував, а потім моїй доньці претензії висловлював, що я змушую його “бабську роботу” робити.
Не витримала я черговий раз вислуховувати його монологи, що він мужик, він не повинен мити посуд, у нього для цього дружина є.
– Не мужик ти, а одна назва. Мужик свою сім’ю забезпечує, про дружину та дітей дбає, а ти дармоїй! Посуд його за собою попросили помити не можливо! У тебе дружина з дитиною цілий день одна пластається, ще вечерю тобі готує. До речі, з продуктів, які я купила, а ти, мужик, пакет молока в будинок не приніс жодного разу.
Схопився, забігав, зенками своїм крутить, а сказати мені нічого не може. А що він скаже, якщо я повністю рава? Сказав, що жодної хвилини більше в цьому домі не затримається, і терпіти таке ставлення до себе не стане. Та й скатертиною доріжка!
Він пішов, дверима грюкнув, а дочка реве – навіщо чоловіка образила, він добрий. Так, добрий, коли спить зубами до стінки. І дочці я все висловила, що вона дурна, тримається за цю нікчемність і гробить своє життя. Вона зі мною посварилася, зібрала дитину та пішла.
Два дні звісток не було, потім приїхала вона по речі. Вони з чоловіком повернулися до комуналки до його рідні. Я навіть говорити нічого не стала, нехай сама розуміється, раз розумних порад слухати не хоче.
Місяць ми з нею не спілкувалися майже, потім поступово почали налагоджувати контакт. Вона почала до мене приїжджати, внучку привозити. Про зятя я нічого чути не хотіла, ми з Любою цю тему старанно оминали. Але я знала, що вони продовжують жити у сватів, які такому стану справ не раді.
Два тижні тому дочка прийшла до мене із розмовою. Довго м’ялася, а потім попросила пустити їх пожити. Виявилося, що її свекрусі народжувати скоро, а в їхній кімнаті й так не розвернутися. Тому Любі з дитиною та чоловіком вказали на двері. А на винаймання квартири у них грошей все ще немає.
Я відповіла, що дочку та онука завжди готова прийняти, а от зятя і на поріг не пущу. Він дорослий мужик, нехай живе де хоче, але ноги його в моїй квартирі не буде. Дочка у сльози – каже, що без нього не піде, це буде зрада. Але я свого рішення міняти не буду – зятю в моїй квартирі робити нічого.
Люба пішла, попросивши мене ще раз подумати, але тут і думати нема чого – питання вже вирішене. Для неї та внучки двері мого дому завжди відчинені. Але лише для них.