Ну ні, онуків на вихідні більше не привозіть. Ми самі відвідаємо, коли настрій буде
Не впевнена, що мене з чоловіком можна вважати ідеальними бабусею та дідусем, адже ми мріяли саме про це. Але ось онуки підростають, ми думали: я весело ліпитиму з ними пиріжки. Дідусь із онуком пропадатиме в гаражі та на риболовлі.
Але ми не закочуємо для них огірочки і не варимо варення. Не водимо їх у зоопарк та планетарій. Так і не знайшли дороги до найближчого кафе з морозивом.
Чесно сказати, я до цих своїх онуків взагалі ніяких почуттів не відчуваю, окрім роздратування. Не хочу їх у себе бачити і робити для них нічого не хочу.
Але так чудово все починалося.
Я як учора пам’ятаю, донька сказала, що вагітна.
Результат випадкового роману, вона й не думала, що батько цих дітей колись виникне в її житті, і тут з’ясувалося, що ще й близнюки!
Ми не бачили інших варіантів, окрім як зберегти, народити та виховувати, із чоловіком поклали всі ресурси, щоб уберегти нашу дівчинку. І платна клініка була потрібна, і складні пологи: резус-конфлікт і близнюки, хто в темі, той зрозуміє. Лікарі сумнівалися, що доносить, був навіть ризик для доньки.
Слава Господу, вижили всі мої улюблені s дорогі.
Тут ми із дідом взагалі стали на вахту 24/7. І гладили, і кип’ятили, і варили-парили. І возили та носили…
Дід ще підробляти трохи встигав, я перетворилася на хатню робітницю-універсала. Донька ж, подумавши, рано вийшла з декрету, у неї дохід значно більший, ніж моя пенсія з підробітком, так вигідніша.
Ну й пішло накатаною: ми з дітьми, донька на роботі. Приводить малечу до нас на п’ятиденку, у суботу з ранку забирає додому. І перетворюється на “недільного тата-аліментника”
У неї діти мамою обділені. Вона намагається їх напестити і набалувати за весь тиждень, що працює і відсипається. І виховання летить до біса.
А потім і батько знайшовся.
Дізнався про дітей, тут же переїхав до нашого міста. Теж оре цілодобово, щоб на новому місці зачепитися і вийти на хорошу зарплату. А у вихідні вони розважаються сім’єю.
Я потім близнюків до тями привести не можу, про дисципліну давно забули. А батьки нам карають: пальцем не показую, голосу не підвищуй. Тільки розмови, лише переконання.
Я якось не витримала, позбавила їх обіду за те, що з ногами на кухонні ваги залізли. Жодна дитина ще не пoмeрла, одного разу пропустивши обід. Але діти наскаржилися мамі, крику було вище даху.
І чим старші стають, тим із ними складніше. Нині їм по шість, із наших гаманців стали гроші пропадати. Ми з дідом думали один на одного кілька місяців, потім розібралися. І знову:
– Карати не можна, треба пояснити.
Тут я не витримала:
– То п’ятсот гривень зникло, то тисяча, апетити ростуть у дітей! Забирайте своїх некараних дітей, а ми вас відвідуватимемо по суботах, набридло.
Дочка спочатку не вірила, тепер дзвонить: упоратися не може, приходьте, допомагайте. Але ми поки що шифруємося, знаходимо різні справи, аби не приходити. Втомилися.