Сиділа на голих крупах, з овочів та фруктів лише морквина та цибуля. А донька думала, що їм червону рибку і смажену курку

Ця історія вийшла зі мною — і я сама собі не вірю. Не вірю, що моє життя стало таким ось безрадісним, що я настільки не потрібна дочці.

Подруга моя стара бойова твердить одне:

– Іди до суду! Батькам теж виплати передбачені, ти у її дитинстві собі у всьому відмовляла, голодна сиділа, але її на екскурсію відправляла. Сама цукерок не їла, а в доньки все було. Іди, хай аліменти присуджують, вона мусить тобі допомагати.

– Ну, знаєш, — відмахуюсь, — я звикла так скромно жити. Вона ж кровиночка моя, який суд.

Адже була дитина золотою!

Ласкава, як кошеня. Адже кішки завжди господині мишку несуть, так і мала моя, пригостять її цукеркою, біжить до мене ділитися:

– Відкуси половинку!

Інколи відкушувала, інколи і відмовлялася.

Але донька залишалася тією ж, дбайливою і щедрою. Студенткою пішла підробляти, і одразу: мамо, ось половина грошей за комуналку. Ось я тобі яблучок купила, ти їж!

– Мам, ось 500 гривень, купи собі щось з одягу!

– Мам, я тут аванс отримала, ось гроші, сходи в кав’ярню, потіш себе чим-небудь.

Ми на той час обидві на ноги встали, і в мене з роботою все було добре. Одна відповідь доньці була: не витрачай на мене гроші, не треба. Я працюю, мені вистачає. А тобі молоденькій треба одягатися добре…

Але все змінилося, як я вийшла на пенсію. Вчителька я, самі знаєте яка пенсія. Здоров’я почало пустувати, я не стала затримуватися в школі, хоч і вмовляли залишитися.

Хотіла підробляти, але не скрізь здоров’я дозволяє працювати. А де-не-де мені просто соромно: нещодавно ще дітей математиці вчила, і раптом стою куртки видаю в гардеробі? Залишила кілька дітей, займаюся репетиторством.

Тільки ось колишня моя директорка образилася, що я пішла, зателефонувала з пропозицією:

– Ірино Матвіївно, люба наша…

Я по цьому лисячому голосу одразу зрозуміла, якусь гидоту треба чекати.

Вона мені пояснила так: репетитори заробляють, але треба й ділитися. Тоді мене учням рекомендуватимуть. А якщо не буду — то відрадять батькам до мене звертатися, у них і свої педагоги є, поступливі.

Я посміялася, але коли учні, що мене пам’ятали, закінчили школу, потік бажаючих вичерпався, а що мені робити на пенсію? Виплатила за комуналку, за інтернет, за капремонт — і навіть на їжу не вистачає, про ліки не згадую.

Доньку запевняла: все гаразд, не хвилюйся. Адже сама знає, що в мене пенсія 5 тисяч, не здогадується хіба, як на неї добре жити?

Сама непогано влаштована, і машину купила без кредитів, і літають відпочивати з чоловіком, іпотеку за квартиру доплачують. А я й у гості не можу приїхати, на що?

Попросила її якось:

– Доню, ти ж розумієш, як на пенсії важко живеться, допоможи грошима, будь ласка… Навіть на цибулю з морквою не залишається.

– Звісно, ​​мам, зараз.

І надіслала мені грошей — на цибулю з морквою. 200 гривень цілих.

Сиджу та плачу, хочеться назад відправити від сорому. Ось що з нею сталося, за що вона така зі мною?