Донька є, щастя немає. Як бракована кулька, не люблю її. Та тільки один випадок все змінив

Ми з чоловіком обоє були налаштовані на традиційний шлюб. Ось щоб гості приходили, щоб сім’ями дружити, щоби дітки підростали. На дітках ми й спіткнулися.

У них у сім’ї він один, і все дитинство мріяв, щоб батьки з нього злізли, розподілили б увагу братам і сестрам. І думав, у нього дітей багато буде.

Ледве одружилися, так і сказав мені в день весілля:

– А тобі сьогодні не треба пити, у нас же шлюбна ніч! — Шлюбної ночі в його розумінні була ніч зaчаття, а не впізнання один одного ближче.

Я особисто налаштована була спершу пожити разом, дізнатися один одного краще, налаштувати побут зручно, мати все необхідне. І я не про набор для фондю, але як мінімум м’ясорубка і мультиварка в будинку потрібні.

Свекруха традиційно фиркала, мовляв, у їх час обходилися без посудомийок та пилососів, усе ручками. Але я вважала, що витрачати життя на біганину з ганчіркою нерозумно.

Через якийсь час і сама я зрозуміла, що ухиляюсь від вагітності, ось уже півроку після весілля минуло, а я потай пігулки п’ю. Вирішила, була не була, все одно нікуди не подітися, краще вже відстрілятися, щоби відстали.

Вагітність виявилася напрочуд легкою, я навіть пошкодувала, що відкладала. Без нудоти, без гормональних стрибків, народила легко. І донечка народилася – всім на заздрість, здорова та спокійна.

Тільки самі пологи мені здалися жахом. Мені казали:

– Так легко все пройшло, інші добу і довше мучаться, а ти за кілька годин упоралася!

– Слухайте, якщо це легко, то я точно за другим не піду і не просіть…

Наді мною сміялися:

– Побачимо, що завтра скажеш!

Завтра я мовчала, деякі речі взагалі краще не озвучувати. Але чудову донечку чомусь бачити не хотілося. Спочатку заспокоювала себе, що після пологів утомилася.

Думала, треба в пологовому будинку відпочити і виспатися, поки є можливість, але мене там смикали, то годуй, то на узі, то на аналізи. Донька поруч кректала, поверталася, ну чому їх не забирають, як раніше?

Вдома — та сама історія. Чоловік вимагав дитину щодня, здавалося б, ну от вона готова. Але той заявив: є мамська робота, у мене гени, я маю сама її і мити, і заколисувати. А він – на роботу! Головне, що він батько, а що не син — нічого, наступного разу буде син.

Я розуміла, що дитина не винна. Добросовісно і дбайливо то заколисувала її, то вчила ходити, поралася з зубами — і постійно питала себе, навіщо я в це влізла?

Змінилося все лише тоді, коли чоловік визнав дочку досить дорослою. Я йому вже пояснила, і різко: ніяких більше вагітностей не хочу, нехай на боці сина заводить. І він потроху почав впускати її у своє життя. Вже й годувати сам міг, і почитати казку.

Якось я прокинулася в порожній квартирі, чоловік із дочкою залишилися ночувати у свекрухи. Я прокинулася, виспана, відпочивша, щасливою, але чогось не вистачало.

Порожньо було без дитини, я зателефонувала запитати, скільки їх чекати. Не додзвонилася. Ні чоловікові не додзвонилася, ні свекрусі. Запанікувала, набирала їх ще й ще.

І зрозуміла, як я люблю свою сім’ю, як мені без них погано. А вони не відповідали…

Виявилося, що вони всі поїхали до нас, машина зламалася на трасі в зоні, де немає мережі. Їм швидко допомогли, свекруха з онукою приїхали з попуткою, потім з’явився і чоловік, як тільки розібрався з машиною. До цього моменту я встигла поплакати, помолитися, зневіритися і дати собі слово: у нас буде багато дітей. Адже донька вже просить братика чи сестричку. А я ж так її люблю!