– У нас у родині ніколи розлучень не було! Вийшла заміж – живи, ніхто тебе туди вилами не гнав. А розлучатися і ганьбити сім’ю не смій! – такі моралі від мами я чую вже котрий рік. Підтримки ні від неї, ні від сестри немає ніякої, відповідь у них одна на все – терпи, усі так живуть. А я, як усі вже втомилася. Вистачить

Заміж мене насправді ніхто не гнав. Моє рішення, нікого не звинувачую, бачили очі, що ручки брали. Але на очах у той період були рожеві окуляри, які сильно спотворювали реальність. А б’ються такі окуляри ілюзій зазвичай шибками всередину.

У статусі одруженої жінки я вже четвертий рік. Чарівність мого чоловіка спала вже на другий рік шлюбу. І справа не в тому, що побут з’їв романтику у відносинах. Її взагалі ніколи не було. Просто коли пройшла пора першої чарівності, я почала чітко розуміти, що чоловік не такий, як мені уявлялося.

Виявилося, що чоловік у мене не “домашній”, а просто ледар, якого крім пива та телевізора мало що цікавить. Якщо раніше я була рада, що всі вихідні ми проводимо разом удома, думала, що це так по-сімейному, так романтично, то згодом зрозуміла, що йому нічого більше не потрібно.

А одну він мене не відпускав навіть зустрітись із подружками. Казав, що я тепер заміжня жінка, тому маю бути при чоловікові. Мені чомусь здавалося, що він просто хоче, щоб я була поряд. Тепер я виразно бачу, що він просто домашній тиран, який не хотів відпускати мене заради власного комфорту.

Якщо раніше я була впевнена, що мій чоловік чудовий фахівець, якого просто заздрісний бездарний начальник гноить і не цінує, то через кілька років стало очевидно, що чоловік просто ледар із завищеною самооцінкою. Ніяк у професійній сфері не розвивається та робити нічого не хоче.

Скільки разів йому пропонували пройти від фірми якісь курси для підвищення рівня кваліфікації, але він завжди відповідав, що і без цих “тупих” занять чудово в усьому розуміється.

У результаті зараз я маю ліниву диванну істоту, яка має завищену самооцінку, нічого не хоче, нічим не цікавиться і періодично закочує мені скандали. Ні, ще раз повторю, він не раптово став таким, він був таким завжди, просто я чомусь спочатку не бачила того, на що мені вказували всі подруги. Любов, як то кажуть, зла.

Коли я зрозуміла, що чоловік не є моєю опорою, а став каменем, прив’язаним до моїх ніг, я почала замислюватися про розлучення. Не одразу, звичайно. Спочатку я намагалася якось із ним розмовляти, щось робити, щоб переламати ситуацію. Але потім зрозуміла, що це марно. Тільки сваритися почали частіше.

Коли стало відомо про те, що у нас буде дитина, чоловік на якийсь час почав змінюватися. Виявляв якусь активність, навіть роботу змінив трохи більш оплачувану. Я вирішила, що крига почала танути, але ентузіазму чоловіка вистачило на півроку, а потім все повернулася на колишні рейки.

Про те, що мене турбувало, я могла поговорити лише з мамою. За кілька років шлюбу подруг я розгубила, адже людям набридає грати в одні ворота, а я спочатку була повністю поглинена сімейним життям, а потім заради спокою в сім’ї не суперечила чоловікові.

Але легше від розмов із мамою мені не ставало. Вона вважала, що все у мене в житті добре, а я вигадую. На її думку, мужик у мене нормальний, як у всіх – не п’є запоями, мене не б’є, працює. Ну і що, п’є пиво майже щодня, не горілкою ж заливається. Ну і що, на дивані лежить, не в чужої ж баби. Ну і що, заробляє мало і міняти нічого не хоче, працює ж.

Коли я вперше сказала, що хочу розлучитися, я тільки народила сина. Мама махнула на мене рукою і сказала, що я дурниці говорю, бо ще гормони в норму не повернулися.

– Подумай, куди ти підеш – сама у декреті, квартира чоловіка, дитина на руках. До мене прийдеш? А я не пущу. Вийшла заміж – живи, а дурниці з голови викинь.

Я подумала і лишилася. Але з кожним днем ​​розуміла все виразніше, що я припустилася помилки і не можу залишатися більше з цим чоловіком. Його зарплати постійно не вистачало, але була винна я, яка тринькає гроші, а не він, який отримує десять тисяч. Допомоги по дому від нього теж не було, адже я цілий день удома, а він з роботи втомлений. Сваритися стали частіше.

Вимговорювалася я, як і раніше, мамі. Вона начебто підтримує, каже підбадьорливі слова, що у декреті всім важко, що потім полегшає. Але коли я заїкаюся про те, що втомилася, що хочу розлучитись, вона як з ланцюга зривається.

– Кому ти потрібна будеш, розведенка, та ще й з дитиною. А дитина – ти про неї взагалі подумала? Через свої якісь вигадки ти готова зруйнувати сім’ю, залишити сина без батька! Навіть не смій думати про розлучення, ще не вистачало сім’ю ганьбити.

Потім йшла розповідь про заміжнє життя сестри, яку, на відміну від мене, чоловік свого часу навіть лyпцював, а вона, молодець така, все одно сім’ю розлученням не ганьбила. Живуть і досі, дітей ростуть.

Про те, як “чудово” живе сестра, я знала, але собі такого життя не хотіла. Так, порівняно з нею, маю нормальне життя. Але для мене те, що відбувається, жодного разу не є нормальним.

Останнім часом у чоловіка з’явилася звичка трохи відразу говорити “не подобається – зібрала шмотки і геть з мого дому”. А куди я піду? До мами, яка обіцяла на поріг не пустити, бо це зганьбить родину? Квартиру зняти? Та були б гроші.

Дитині зараз півтора роки. А я тримаюсь із останніх сил. Нещодавно дзвонила до своєї начальниці, вона в нас адекватна і за своїх співробітників стоїть горою. Описала їй мою ситуацію, сказала, що готова була б вийти на роботу, але треба вирішити питання з садком для дитини, приватним, бо звичайний нам ще не світить. Ну і з квартирою треба щось вирішити, чи з кімнатою.

Розумію, що дивно виглядає дзвінок начальниці, але вона у моїй ситуації єдина, хто може допомогти. Вона мене вислухала, сказала, що зрозуміла проблему, попросила дати їй тиждень, щоби спробувати щось зробити. Якщо вона обіцяє, вона зазвичай робить, тому її дзвінка я чекаю з нетерпінням.

Якщо вона допоможе, то я подам на розлучення. Мені начхати на думку мами, сестри, чоловіка, всіх інших людей. Я втомилася жити під гнітом чужої волі, навіть якщо насправді більшість сімей живуть ще гірше, ніж я. Що буде, якщо начальниця не зможе допомогти, я навіть думати не хочу.