Після того як не стало Івана Миколайовича, свекруха переїхала до нас з чоловіком, не може жити вона одна. Все б нічого, але поводиться вона як мала дитина, сил вже терпіти цього немає і все йде до розлучення з чоловіком

Маму чоловіка Ольгу Романівну я переношу з важкістю. Я взагалі такий тип людей не люблю, які вічно вимагають до себе уваги, вони не можуть впоратися з життям і смикають оточуючих з приводу. А свекруха саме з такої категорії людей.

Поки був живий вітчим чоловіка, його мама до нас особливо не лізла, займаючись своїм життям. Мене це дуже тішило, бо вивозити спілкування з Ольгою Романівною мені було складно. Не знаю, кому як, а мені її монологи задоволення не доставляли.

– Ой, дитино, щось ти себе запустила. Жінка повинна бути красивою. Ось я, наприклад, навіть в своєму віці намагаюся виглядати на всі сто!

– Ну хто ж так готує м’ясо? Ти його пересушиш, тобі варто більше часу приділяти кухні. Ось я навчилася готувати ще в школі, та так, що пальчики оближеш.

Загалом, свекруха могла будь-яку подію розвернути так, що у мене виходить погано, а ось вона все робить просто ідеально. А так як бачилися ми в основному під час свят, настрій своїми словами вона мені псувала моментально.

Але поки наше спілкування зводилося до зустрічей на святах, я не нагнітала ситуацію. Посміхалася і кивала з розумним виглядом. Чоловікові невдоволень теж не вимовляла. Декілька разів на рік можна і потерпіти.

Близько року тому пoмер чоловік Ольги Романівни. На свекруху було страшно дивитися, вона від горя була сама не своя. Перший місяць ми з чоловіком намагалися бути поруч постійно.

Ольга Романівна приходила в себе повільно, але все-таки приходила. До неї поверталася її манера поведінки. Раз я знову все роблю не так, а вона може краще, значить, свекруха приходить в норму.

Зраділа я була, що можна буде тепер і своїми справами займатися, як трапилася нова напасть – мама чоловіка вирішила, що не може жити одна. Вона стала методично втовкмачувати чоловікові в голову, що ми повинні жити всі разом.

– Я себе так жахливо почуваю одна. Мені страшно і серце відразу битися частіше починає, погано стає. Давайте з’їжджатися, – заявила свекруха.

Навіть її син був не в захваті від цієї ідеї, але вона засмикала його дзвінками про допомогу, помилковими викликами на тему свого тяжкого становища, і чоловік зрозумів, що спокою нам не буде поки ми не задовольнимо її вимоги. Але тут обурюватися стала вже я.

Мало того, що жити зі свекрухою – взагалі не те, чого мені хотілося. У мене своя двушка, в якій ми з чоловіком живемо, а свекруха кличе нас в свою троячку. Розміститися-то ми там розмістимося, але квартира її знаходиться так далеко, що добиратися до роботи ми будемо години по півтори. Від моєї квартири їхати хвилин двадцять з урахуванням пробок.

Та й приходити в будинок, де свекруха господиня, таке собі задоволення. Вона мене у мене вдома діставати причіпками примудрялася, а на своїй території з’їсть і навіть тапочки не виплюне. Ну і найголовніше – я не хочу з нею жити, вона дуже задушлива людина.

Чоловік зі мною начебто погоджувався, але потім його мама все-таки дотиснула своїм ниттям, переїхала до нас. Чоловік запевняв, що це на пару місяців, поки вона не звикне жити без свого покійного чоловіка. Обіцяв, що особливих проблем з його мамою не буде, він простежить.

Отже, вже пройшло півроку з тих пір, як свекруха живе з нами. У нас з чоловіком все рухається до розлучення. Ми сваримося все частіше, тому що накопичується втома і дратівливість. Удвох ми з чоловіком можемо побути тільки вночі, весь інший час з нами його мама.

Увечері з нею треба дивитися телевізор і пити чаї, прогулюватися і розмовляти, тому що якщо цього не робити, то доводиться вислуховувати тиху істерику на тему, що нікому вона не потрібна, часу ні у кого на неї немає. Все це супроводжується демонстративним хапання за серце і збиранням речей.

Виїхати ми теж нікуди не можемо. Планували виїхати з друзями на турбазу на вихідні, так свекруха сльози стала лити – кидаємо її одну. Як мала дитина, сил ніяких немає – або треба її з собою брати, або не їхати, інакше вона задовбали.

Чоловік з цією ситуацією нічого не робить, а моє терпіння добігає кінця. Скоро свекруха доб’ється свого – ми розлучимося, і вона разом з сином задоволена переїде назад в свою квартиру..