Ніякого жалю і приязні до мами покійного чоловіка я не відчувала і те, що вона вперше за пару років запросила мене й сина до себе в гості нічого не змінило. Я ж то добре все пам’ятаю, за півтора десятка років чого тільки від неї в свою адресу не наслухалася

Зі свекрухою у мене стосунки не склалися відразу. Не така невістка їй марилася, хотілося міську та з приданим, а я сама приїжджа, батьки прості – взяти з нас нічого. До весілля все синові промивала мізки, що не пара ми, а після весілля почала мене методично виводити.

Чоловіка майже постійно до себе по справах зазивала, все їй від нього щось треба було. Критикувала все, що я робила, а коли дитина народилася, довго бурчала, що не в їх породу син пішов, натякала все, що я його нагуляла. Загалом, робила все, щоб зіпсувати мені життя.

Чоловік в наші “бабські” розборки не ліз, перед матір’ю мене не захищав. У нього була позиція, що його все в мені влаштовує, а що інші говорять, йому все одно, типу, він не слухає, і мені нема чого.

Не спілкуватися зі свекрухою не виходило. Прийде вона в гості – я ж її не вижену, мати чоловіка. Але і терпіти сил часом не вистачало. Огризнусь іноді, а вона в сльози і чоловікові скаржитися – твоя дружина мене образила. Від чоловіка потім наганяй отримувала.

– Ти можеш з матір’ю не дружити, не прислухатися до порад, та навіть не любити, а ображати не смій. Вона мене виростила, не дозволю їй хамити, – стукав чоловік кулаком по столу.

Якщо я у свекрухи була недотепою, ледаркою і жахливою ​​господинею, то дочка для неї просто світло в віконці. І шила, і в’язала, і співала, і танцювала. Красуня, відмінниця, спортсменка і так далі.

У зовицю від такого ставлення була й відповідна самооцінка. Вступати вирішила в столицю, чому свекруха натішитися не могла, які ж там перспективи. Хоча які там були перспективи, не ясно.

Вступити на бюджет зовиці не світило. Попри думку її мами, дівчина була ледаркою ще тією, просто цього свекруха не бачила в упор. Це мене можна гнобити за немитий посуд, хоча я з дитиною на руках, а то, що зовиця за собою навіть зі столу не завжди прибирала, то такі дрібниці.

У навчанні вона теж не дуже старалася, тому оцінки їй по знайомству тягнули з усіх сил, але на медаль так і не нашкребли.

Оплачувати навчання дочки свекруха одна не могла, тому довелося чоловікові брати участь в навчанні сестри. Я була проти, тому що сума виходила дуже пристойна, нам вона була б не зайвою, а освіту можна було і поскромнішу отримати. Чоловік сказав, щоб я не лізла, це не моя справа.

Сильно ми тоді посварилися, ледве не розійшлися, пам’ятаю. Свекруха тільки масла в вогонь бігала підливала.

Але довго на навчанні зовиця не протрималася. Вже з другого курсу її виперли, вона завагітніла від однокурсника і осіла в Києві, хлопець був родом зі столиці. Радості свекрухи не було меж – дуже вдало дочка в житті влаштувалася. Я ж не розуміла, а чим ситуація її дочки відрізняється від моєї. Я хоча б не по зальоту заміж вийшла. Але різниця, на думку свекрухи, була.

– Ти як криворукою прийшла, так і не навчилася нічому. А дочка у мене – відмінна господиня. Та ще й з приданим, – відповідала свекруха.

Виявилося, що заради весільного подарунка молодим свекруха вирішила продати квартиру і гараж, купити собі замість трійки однушку, а решта дочці виділити, щоб вони з чоловіком могли іпотеку меншу брати. Сина свекруха чомусь в цю схему не включила, хоча нам гроші б теж не завадили.

Чоловік з матір’ю лаятися не став, насупився, махнув рукою, вирішила так, нехай буде, як вона сказала. Я тим більше нічого висловлювати не стала, не моє це діло, хоча за чоловіка було прикро. Стали жити далі.

Свекруха всю свою увагу направила на сім’ю дочки, що мене дуже тішило. Моталася туди щомісяця, допомагала, чим могла. Правда, як я потім з’ясувала, жила вона там в готелі, тому що зять говорив, що у них квартира, а не прохідний двір, а дочка за маму не заступилася.

Потім у мене пoмeр чоловік. Я залишилася одна з десятирічним сином на руках. Свекруха навіть на хрест власного сина грошей не дала, каже, не було. Дочці-то кожен місяць возити було.

З тих пір я зі свекрухою спілкувалася тільки з приводу онука, і то зрідка. Син до бабусі ходив від випадку до випадку, вона мені вимовляла, що він їй грубіянить, що був би живий батько, такого б не було, що я погано виховую дитину.

А дитина з десяти років жила з ключем на шиї, бабуся жодного разу не дзвонила і не цікавилася, чи обідав він, як справи в школі. Тільки претензії. А я орала за двох, щоб забезпечити нас усім необхідним.

Потім у неї дочка народила другого і їй стало взагалі не до нас. Ми з того не сильно засмутилися. Син мені допомагав по дому, навчався, радував мене, я працювала, намагалася його виховувати. Важко було без чоловіка і батька, але ми трималися.

Півроку тому у сина був день народження. Бабуся по батькові зателефонувала, привітала, а потім попросила до телефону мене. Я навіть здивувалася, що треба щось. А там такий голос медовий, запитує, чого я не заходжу, зовсім стареньку забули. У суботу чекає нас на пироги – онукові подарунок віддасть, та зі мною побачиться.

Мені, чесно кажучи, йти не хотілося зовсім. За півтора десятка років я чого тільки про себе від цієї жінки не наслухалася. Мені було сумнівно, що вона сильно змінилася і стала м’якшою за минулі кілька років. Але син умовив все-таки сходити, бабуся ж.

Перше, що кинулося в очі, що свекруха сильно постаріла, хоча ми не бачилися не так вже й довго. Стала якась повільна, огрядна. Удома теж все якось неохайно, запущено. Попили чаю, поговорили ні про що, мені було ніяково якось. Потім свекруха почала скаржитися на здоров’я.

– По дому-то навіть щось робити важко. Самій нудно, – сумно зітхнула вона.

– Ну так видзвонили б дочку, – запропонувала я і відразу зрозуміла, що потрапила в хворе місце.

Виявляється, дочка з мамою не спілкується. Зятя дуже дратували постійні приїзди тещі, яка хоч і жила не у них, але вічно мелькала в квартирі, він і висловився дружині, що її мама йому набридла. Дочка прислухалася і дала мамі від воріт поворот. Сказала, що у неї тепер своє життя, мамі треба з цим змиритися. От і все.

Ось тут все встало на свої місця – навіщо вона мене видзвонює, чого це така теплота в голосі прорізалася. Відчула, що тяжко одній під старість років залишатися, вирішила мости наводити. Тільки я нічого не забула.

Ніякого жалю і приязні до мами покійного чоловіка я не відчувала. Можна назвати мене меркантильною, але безкорисливо допомагати їй в мої плани не входило. Тому я відразу поставила умову – вона переписує квартиру на внука, а ми їй допомагаємо, доглядаємо і так далі, що належить. А якщо ні – то нехай розбирається якось сама.

Нічого мені не відповіли тоді, я сказала, що нехай думає, мій телефон вона знає. Поки ні до якого рішення свекруха не прийшла. Дзвонила пару раз на гірку долю скаржитися, але мене це не пройняло.

Мої умови не змінилися. Навіть онукові намагалася дзвонити і тиснути на жалість, але він у мене вже хлопець дорослий, його на полові не проведеш. Як вона себе вела, коли пoмeр його батько, син пам’ятає.