Запитала в своєї 70-річної колеги, як їй самій живеться, чоловіка ж немає, а діти не відвідують. І шкода її і ніби й сама всіх розгубила

Ми раніше працювали разом, але Тетяні Аркадіївній прийшов час на пенсію йти, а я як раз на її місце сіла. Вона не в образі пішла, сама хотіла. І довго ще допомагала мені розібратися в тонкощах роботи. Я часто до неї заїжджала, так і дружимо вже багато років. Не надто близько, але зідзвонюємося, правда, заїжджати давно вже перестали.

Останнім часом вона здала, 70 років – не мед. Вже звикла, що старою стала. Так і ходить з тростиною, горбиться, вічно бурчить.

Я розумію, їй самотньо, намагаюся її якось торсати, але ж не найближча людина, що я можу? Розважати її цілодобово не вийде, а їй сумно.

Я впевнена, бабусі і дідусі взагалі старіють і перетворюються в буркотливих вередунів саме за браком уваги, спілкування. Їм хочеться поваги, турботи. І як ще отримати дозу уваги, якщо не бухтіти під ніс?

Але я подумала, Тетяна Аркадіївна стільки для мене робила і на роботі, і потім. Прийшов час платити за рахунками.

Забігла до неї з роботи, благо через дорогу від бухгалтерії живе.

Потім ще разок з цукерками до чаю. І старенька повеселішала, відправила мене навіть за продуктами. І знову покликала в гості, запропонувала разом пиріг приготувати. Я погодилася з радістю, хотілося дізнатися, чому у неї так вийшло, що вона самотня. І чим їх порадувати, цих незадоволених життям бабусь.

Запитала, як їй живеться, чим вона займається цілими днями. Чи відчуває самотність і як з нею справляється.

Тетяна Аркадіївна не приховувала нічого, зізналася чесно: у чоловіка стався роман, він і пішов до іншої. Потім схаменувся, стояв під дверима, нагадував, що діти. Але вона не прийняла. З тих пір одна.

Дітей підняла, відправила на навчання до столиці. Вони там і залишилися.

Сім’ї у них давно, онуки ростуть, яких вона давно вже не бачила, вони її і не знають, як бабусю.

Самі діти приїжджають раз на рік в сезон відпусток. Але тільки по черзі, удвох не уживаються, починають лаятися. Так що один рік вона сина бачить, інший дочку. Іноді вони не можуть приїхати, цілий рік так і кує.

Подруга краща пoмeрла вже, родичів в місті не залишилося. І їй так сумно одній, що хоч вий. Бурчить ось на сусідів, щоб хоч помічали, що жива баба. Моторошно мені було її слухати.

Начебто шкода, а ніби й сама всіх розгубила. Як же лякає самотність …