Свекри ніби й не замічали, як їх молодший син 30 років в них на шиї сидів. Все змінилось, коли вони випадково почули, як їх невістка по телефону говорить

Вітя – це мій дівер. Молодший за мого чоловіка, йому якраз 30 виповнюється. І хлопчик (який хлопчик, вибачте, мужик) звик уже, що всі його люблять, опікують, допомагають. З дитинства так повелося, що все краще нашому маленькому, найсмачніший шматочок, найсоковитіший персик.

Чоловік старший на 12 років, йому здорово попадало, варто було Вітюші подряпатися або побитися. Його переконували: треба допомагати.

Вітя звик, це в сім’ї норма. Звик і користується. Трохи що не так – не вирішує проблему, не намагається з кимось домовитися, щось зробити. Просто дзвонить батькам і брату.

А батьки досі живуть в передмісті, будинок у них, ділянка невелика. Вони вже не засаджують її картоплею і овочами, так, трохи для задоволення. Але зате ми вже їм допомагаємо, возимо сумки з продуктами, водимо то за курткою, то за черевиками. Привозимо їм на замовлення щось, не кожну дрібницю, не кожні ліки можна в сільському магазині знайти.

А ось дівер їде туди потусити зі старими приятелями-неробами. А потім їде, набивши сумки продуктами і стравами, що готує синочку свекруха.

Ювілей, 30-річчя, Вітя вирішив в селі відзначати, навіть і не думав витягнути батьків в місто, провести по торговому центру, сходити з ними в театр, а вони ж люблять.

Накликав друзів-товаришів, напередодні домовився, на батьківській машині поїхали в місто за продуктами. Гостей передбачалося чоловік двадцять разом з сім’єю.

Ми з чоловіком, звичайно, приєдналися ще напередодні, мамі ж знадобиться допомога.

За продуктами відправили тата, як водія, сам іменинник з дружиною вирушив теж. У свекра був план: залишити дітей в магазині і з’їздити за власним замовленням, щось він для машини хотів, як раз доставили.

Ми зі свекрухою почали вдома готуватися, провели прибирання, підготували м’ясо, години через три під’їхали і інші продукти.

Я була вражена: Вітя розщедрився, делікатесів набрав аж до чорної ікри. І тортики, і алкоголь прекрасний.

– Що це з ним, – переглянулися ми з чоловіком, – невже виріс хлопчик?

Але тут зайшов похмурий тато. Виявляється, він не зміг забрати свої залізяки, Вітя “забув”, як він сказав, карту, довелося татові оплачувати всі його забаганки. Синок поклявся, все йому поверне обов’язково.

Огидно було, коли підвипивша дружина дівера вийшла поговорити по телефону, та не зрозуміла, що вікно відкрите. Розповідала комусь:

– Як ми на святі заощадили! Зайняли у тата, але ж він не буде з дитини борги трясти, тим більше день народження … Зате надарували скільки! І грошима надарували, а що в коробках не дивилися ще.

У будинку після її слів замовкли.

Тихо стало, потім гості один за іншим додому почали збиратися, хто праску не вимкнув, кому кота нагодувати. Так і закінчилося свято. Ми батькам перевели грошей, щоб вистачило перекантуватися. І теж пішли спати. Мовчки.

Чоловік сказав: розмовляти марно, батьки все намагаються обличчя зберегти, щоб перед людьми за Вітьку не соромно було. Але може, зараз щось зміниться?

Треба було батькові характер проявити і йти за своїм замовленням. Чекаємо тепер, що буде.