Мама моя постаріла, все більше потребувала догляду, уваги. І турбота про неї змінила моє життя. Я втратила контакт з власними дітьми. Чоловік не витримав, пішов. Роботи вже немає. І я розумію: колись все це закінчиться природним чином, але моторошно про це думати, ще страшніше планувати і чекати. Але і власного життя шкода до сліз

Першим пішов чоловік. Пішов якось легко, немов йому тільки привід був потрібен. Мамі ставало все гірше, вона все більше скаржилася, одного разу я здалася, перевезла її в нашу квартиру. І він відмовився жити на одній території з безпорадною старенькою, сказав, стало нестерпно.

Ну а мені куди її дівати? Немає місць на кшталт ясел, куди можна відводити людей похилого віку на час роботи, неможливо здати їх на п’ятиденку.

Чоловік якийсь час терпів, але по його обличчю я бачила: йому нестерпно гидко. Він почав затримуватися на роботі, під пристойними приводами зникав у вихідні дні. І що я, свого чоловіка не знаю? Звичайно, це було через маму.

Згодом став затримуватися регулярно, а пізніше вже і приховувати перестав, в відкриту з кимось листувався. Я не лізла, давала йому можливість одуматися, не промовляючи фатальних слів і не приймаючи поспішних рішень.

Але виявилося, якась дама його в цей час втішала. Вислуховувала і підтримувала, поки він на мене скаржився, він висипав їй всі подробиці нашого життя. А вона мотала на вус і спритно підсікла рибку в потрібний момент. Він зібрав речі і переїхав. Повідомлення про розлучення я поштою отримала, він навіть не дзвонив.

Дітям було огидно в одному будинку з бабусею. Вони не допомагали, просто з’їхали з дому, зняли квартиру.

Найстрашніше, що я не висипаюся, на роботі мене понизили в посаді, я просіла в зарплаті. І знаю, мене випруть на пенсію, ледь вік прийде. Це вже через кілька місяців. Уже ніхто не заговорює на тему “як ми без вас”. Ще б пак, помилки стала робити, плутатися.

Історію з чоловіком назад не відмотати, немає роботи, немає сім’ї. Ось так будувала сім’ю, про всіх дбала, всіх тягнула, рятувала – і що отримала? От сиджу і думаю, як же ж інколи рідні люди можуть несправедливо чинити, але що зробиш.