– Чому ти дядькові допомагаєш, а нам ні, ми ж тебе виростили, – не розуміє мама з вітчимом. Але у мене чомусь подяки до них немає

Мого тата не стало, коли мені було п’ять років. Через три роки мама повторно вийшла заміж і у мене з’явився вітчим дядько Сергій. Скільки мама не сварилася, щоб я називала його батьком, цього слова на його адресу не прозвучало жодного разу.

Вітчим ніколи мене пальцем не чіпав, але частенько вимотував душу своїми докорами і моралями. Мені закидали за покупку нових штанів, зайвої з’їденої котлети, нової куртки, тому що я виросла зі старої. Мама мовчала, адже основним годувальником у сім’ї був саме вітчим. Її все влаштовувало, адже на ній вітчим не економив, на відміну від мене

Він взагалі часто заявляв мамі, що її дочка йому дуже дорого обходиться. Хоча ніяких особливих витрат він не ніс. Приблизно з п’ятого класу мене одягали бабуся і татів брат, дядько Саша. Вони ж оплачували мені путівки в табори, дарували гарні подарунки і давали відчуття, що у мене є сім’я.

Бабуся хотіла мене забрати зовсім, але мама чомусь не віддавала. До сих пір не розумію чому, але думається, що боялася осуду з боку знайомих. Для неї дуже важливо чужу думку.

Коли я стала старшою, то стала огризатися на закиди вітчима, за що незмінно отримувала від мами.

Після одинадцятого класу мені було сказано, що я можу відправлятися на всі чотири сторони. Що я і зробила з превеликим задоволенням, переїхавши до бабусі. Дядько оплатив мені навчання в університеті, вони з бабусею утримували мене все п’ять років навчання, не докоряючи і не ставлячи умов.

З мамою я почала спілкуватися тільки через рік і то по телефону. Особистих зустрічей ні їй, ні мені було не потрібно. У неї був дядько Сергій, а у мене бабуся і дядько.

Навіть після закінчення ВУЗу, коли вийшла на роботу, я не з’їхала від бабусі. Серйозних стосунків у мене не було, а з бабусею ми чудово уживалися. Дядько одружився пізно, я тоді була на другому курсі вже, але знайшов собі в дружини чудову жінку, а до мого випускного у нього вже було двоє синів.

Потім пoмeрла бабуся, заповіту вона не залишила, але дядько вирішив, що ця квартира повинна залишитися мені. Сам він жив на території дружини, але вони взяли в іпотеку квартиру, яка на той момент здавалася. Саме завдяки йому у мене з’явилося власне житло.

Зараз мені тридцять чотири роки. Є чоловік, дочка і стабільний бізнес, що приносить непоганий дохід. Олігархами ми не стали, але на життя цілком вистачає.

З родиною дядька я підтримую найтепліші стосунки, він був на моєму весіллі весільним батьком, що дуже образило матір і вітчима, яких я після довгих роздумів все-таки покликала. У племінників душі не чаю і намагаюся їх балувати по можливості.

Та й дядька з його дружиною завжди рада бачити, моя дочка називає їх бабусею і дідусем. Я пам’ятаю, кому я зобов’язана своїм щастям, адже якби дядя тоді не став мені допомагати, я б напевно просто не вибралася з тієї безпросвітної ями. Він з дружиною, бабуся і мій чоловік – ось і вся моя підтримка, яка була у мене в найскладніші періоди життя.

Я зробила в їхньому будинку ремонт, відправляю дядька з родиною на відпочинок щороку, дарую подарунки – роблю все, щоб рідні і близькі мені люди були щасливі. Хоч вони і відмовляються, навіть лаються часом, але я хочу і буду це для них робити.

Мама ж з цього приводу не втомлюється скандалити. Вона вважає, що саме їй і вітчиму я повинна допомагати, адже вона мені мати, а вітчим мене не виростив. Чому це дядька з родиною на курорт, а їм нічого не перепадає. Погрожує подати на аліменти. А мені без різниці, нехай подає. Отримувати вона все одно буде по мінімуму.

Свого часу вона вибір зробила, вважала за краще годувальника-вітчима. Ось він їй курорти та інші надмірності нехай оплачує. Я взагалі їх до своєї сім’ї не відношу, не заслужили. Я від дружини дядька в своєму житті бачила більше теплоти, ніж від рідної матері.