Доньці машину подарували, а у відповідь ні спасибі, ні обіймів. Тільки хамство, хоч бери і продавай

Ми з чоловіком пенсіонери. Я раніше вийшла, чоловік пізніше, але за роботу тримається. Живемо скромно, не шикуємо. Намагаємося навіть відкладати потроху, хіба мало, як повернеться життя. Дочка ще не з’їхала від нас, і не збирається.

Вона хоче вийти заміж, але шукає собі принца. Можна й так повимахуватися, коли живеш у мами з татом на всьому готовому, правда? Ось і перебирає шанувальників.

Веде активний спосіб життя, постійно то в гості ходить, то на вечірках веселиться. Вдома її і не дочекатися, що їй з літніми батьками обговорювати? Ми її розуміємо, вдома вона точно заміж не вийде. А знайомити з різними родичами подруг я не хочу, дочка теж проти.

Нещодавно вона навчалася на курсах водіння, отримала права. Сподівалася, що і хлопця там зустріне, але не склалося. А ми з чоловіком подумали, та й купили їй машину, коли вона сама-то купить?

Зібрали всі накопичені копійки, вклали дві пенсії зверху – і вийшла у нас машина, нехай і стара. Думали, обрадуємо дівчинку, та й часу більше зможемо разом проводити. З сумками з магазину більше не буду тягатися.

Рано раділи.

Спочатку-то вона верещала від радості, але потім дивимося, цілодобово пропадати стала. Ночувати залишається десь, мовляв, випила шампанського, за кермо не сяду. Потім стала давати ключі друзям. Лаємося з нею через це, хіба чужа людина буде машину берегти? Робиш зауваження – вона тут же ключі на стіл, мовляв, не треба мені тоді подарунків ваших.

Ну і що робити? Я в житті не водила, батькові вже не можна, зір.

Купили дитині машину – а вона навіть в лікарню нас не звозить, на ринок – знову ні. Важкі сумки – телефонуй в таксі, одна відповідь. Сваритися стали, проклинає просто з подарунком цим. Хоч продавай.