Все життя, скільки себе пам’ятаю, мене привчали бути тихою, неконфліктною, привітною, послужливою. Зручною, в загальному. Ось такою мене батьки і всі оточуючі любили, такою я їм подобалася. Саме такою я і була зовсім недавно. Але я перестала бути зручною і зі мною перестали спілкуватися, а я і рада, нарешті я живу
Не дивно, що коли з дитинства у тебе установка “будь поступливою, тоді все тебе будуть любити”, ти її переносиш у доросле життя. Мені зараз тридцять років, і тільки зараз я можу сказати, що живу своїм життям, а не є додатком до когось. Безумовно, корисним, але додатком.
Мама, дуже авторитарна жінка, правила в сім’ї, не соромлячись роздавати нам, дітям, ляпаси і докладно пояснювати, за що. Зазвичай це відбувалося тоді, коли ми намагалися відстояти свою точку зору. Але брат завжди бунтував, а я дивувалася, ось навіщо лізе на рожен, знає ж, що буде. Я корилась, а брат продовжував.
Все дитинство я ходила в нелюбимі гуртки, які нав’язувала мені мама, спілкувалася з тими, кого вона і бабуся схвалювала, їла їжу, яку не хотіла, носила одяг, який вибирала мама.
У школі на мене звалювали обов’язки старости, але конфліктувати з однокласниками я не наважувалася, а так вони мене не слухалися, тому часто чергувала по класу сама, а вчителю так було навіть зручніше, я все робила на совість.
Вступила я туди, куди сказала мама. У мене навіть думки не було її не послухатися, хоча до обраної нею професії економіста у мене не було ніякого бажання. Мені взагалі важко давалися точні науки, хоча в школі я незмінно витягувала їх на п’ятірку.
Все навчання я прожила з батьками, та й потім, коли вийшла на роботу, куди мене влаштувала якась мамина подруга, від них не з’їжджала – мама була проти.
– Ось вийдеш заміж, будеш сама жити, а поки що немає чого.
Я навіть відпустку проводила так, як вважала за потрібне мама – їздила до бабусі на город, займалася закрутками і так далі. Якщо я намагалася сказати, що не хочу щось робити, мама дивилася на мене таким поглядом, що у мене всередині все обривалася. Вона вже не піднімала на мене руку, але її незадоволення було для мене чимось схожим на гнів Божий.
На роботі я теж не могла подавати голос, адже мене туди влаштували по знайомству, я не мала права підставляти людину, яка за мене впряглася. Тому на мене звалювали додаткову роботу, природно, навіть не думаючи оплачувати переробки і виходи у вихідні.
А ось з відпустками проблем не було, мама домовлялася зі своєю подругою, коли я йду в відпустку. А йшла я туди тоді, коли потрібно було мамі.
Брат же пішов з дому відразу після школи. Мама йому сказала, що якщо він піде, то може більше не повертатися. Брат навіть не озирнувся тоді. Мама з ним обірвала будь-який зв’язок, він теж з нею спілкуватися не прагнув. Але ми з ним іноді зідзвонювалися.
Перший час він намагався переконати мене взяти з нього приклад. Але я про таке навіть думати не могла. Я ж доставлю мамі стільки клопоту, та й в свої сили я не вірила, тому незмінно відмовлялася.
Так я прожила до двадцяти дев’яти років. Ніяких змін в житті не передбачалося, мій час був розписаний на багато років вперед, адже на роботі план, у мами план, а я при них.
Того року брат одружився, весілля він не грав, просто розписався зі своєю дівчиною. Мене покликав відсвяткувати, єдину з сім’ї. Вперше я збрехала мамі, що мені потрібно на роботу, адже тема брата в родині була табу. Я трусилася від жаху, боячись, що мій обман розкриється, кожні п’ять хвилин перевіряючи телефон.
Дружина брата Наталя виявилася дуже милою, спокійною дівчиною. Вона звернула увагу на мою нервозність, і коли брат відійшов, запитала, чи все у мене в порядку. Я зам’ялася, але сяк-так пояснила їй причину свого стану. Брехати я ніколи не вміла, і так мамі набрехала. Сказала, що переживаю, що мама дізнається, що я тут, а не на роботі.
– І що вона зробить? – Уважно подивилася на мене Наталя.
– Засмутиться, буде лаятися, вичитувати.
– І що? Ти ж уже велика дівчинка, у тебе може бути своє життя, окреме від думок, бажання і схвалення мами.
Я розгубилася. Як би так, вона має рацію, але я не могла собі таке уявити. Тут повернувся брат, і Наталя перевела тему. Але я ще не раз ловила на собі її уважний погляд.
В кінці заходу вона підійшла, взяла мене за руки і сказала, що хотіла б зі мною зустрітися і поговорити. Вона сказала, що може мені допомогти, але я не розуміла чому. Але зустрітися погодилася, відмовлятися було незручно.
Зустрілися ми через тиждень під час обідньої перерви на роботі. Біля нашого офісу є кафе, але я зазвичай обідала за робочим місцем принесеною собою їжею. А тут вийшла, навіть придумала для себе виправдання, якщо раптом хтось запитає, але ніхто не запитав.
Наталя дуже тепло мене привітала, а потім сказала, що вона практикуючий психолог, і може мені допомогти. Я спочатку не розуміла, у чому. Вона пояснила, що поведінка моєї матері сформувала в мені безліч комплексів, які заважають мені, але я сама цього не помічаю. Але якщо я хочу змінитися, змінити своє життя, вона допоможе.
Вона сказала, що бачила подібне і у мого брата, але у нього все виражалося в іншій формі. У мене випадок серйозніший. Мій стан її турбує, саме тому вона вирішила запропонувати мені допомогу, хоча нав’язуватися не в її звичках.
Я не знала, що робити. На мою думку, в допомоги я не потребувала, а й відмовляти людині, яка її безоплатно пропонує, теж було неправильно. Я погодилася, подумавши, що нічого не втрачаю.
Ми займаємося з Наталею вже другий рік. За цей час я з’їхала від мами, поміняла роботу, імідж, коло спілкування. Все проходило складно, зі сльозами, істериками, припадками і бажанням все кинути. Було дуже страшно, складно. Таке відчуття, що з тебе зірвали шкіру і кинули в море. Незвично.
Якби не підтримка брата і Наталі, у мене б не вийшло нічого. Тільки вони допомогли мені не здатися, коли я була на межі. Наталя тримала мене за руку, поки мати кричала на мене, а брат збирав мої речі, щоб забрати мене до них. Наталя не давала кинутися вибачатися перед матір’ю, коли вона дзвонила мені, давлячи на те, як я змінилася, що така я не буду нікому потрібна.
Брат допоміг звільнитися з роботи і влаштуватися на нову. Вони допомогли мені зняти житло, допомогли переїхати, не давали залишатися одною в найчорніші дні, коли здавалося, що все, я втрачена людина, мені вже нічого не виправити. Без них не було нічого.
Виявилося, що жити своїм життям дуже страшно. Не озиратись постійно, шукаючи чийогось схвалення, дуже складно. Змусити свій голос звучати впевнено дуже боляче.
Зараз я все ще не до кінця пройшла шлях свого становлення, але тепер я впевнена, що впораюся. Навіть з мамою я б уже могла спілкуватися, не розчиняючись в її бажаннях, не підкоряючись їй. Але вона зі мною такою спілкуватися не хоче. Це, напевно, навіть на краще. Зате я можу сказати, що тепер я нарешті живу.