Мій син віддаляється від мене з кожним днем, часом здається, не від мене він зовсім

Ми вже 10 років – щаслива сім’я, не розлучалися з дня весілля жодного разу. Я одружився з любові, хотів дітей від коханої жінки, бажано побільше, і моя Оля не підвела. У перший же рік після весілля я став татом.

Говорили з дружиною і про дочку, не відразу, а хай би вона пару років відновлювалася, а потім треба і другу дитину. Так і зробили, почекали три роки, поки синок в сад не почав впевнено ходити. Я був впевнений, вагітність настане так само легко і спонтанно, як з Мишком вийшло.

Але у долі іншої план був. Ми спокійно чекали рік, потім вирішили здатися мeдикaм.

Дружину обcтeжили уздовж і поперек, запевнили, все у неї прекрасно, хоч для підручника фотографуй. А ось до мене у мeдиків було багато питань.

Доктор відразу відзначив порушення, поставив діагноз “безпліддя”. Після безлічі аналізів з’ясувалося, що діагноз не вирок, потрібно довго лікуватися і ситуація виправиться.

Коли я дізнався все це, запитав у доктора про можливість помилки. Син-то у мене росте, як він міг вийти? Доктор здивувався, але промимрив щось, мовляв, виключення бувають, може, процес за останні роки посилився.

Я тільки рукою махнув і почав лiкyватися. Незабаром і дочка народилася.

Здавалося б живи і радій, але мені спокою немає, дуже вже наш хлопчик на колишнього моєї дружини схожий.

Я мyчy себе сумнівами, а синок ще й віддалятися почав, як всі підлітки.

Я все думаю, а син чи він? І дратуюсь, коли він називає мене татом або тягнеться до мене. Виходить, сам і відштовхую.

Відносини з дружиною стали гірше, я подумую про тест на батьківство. Але знаю, ні син, ні дружина не пробачать мені сумнівів, навіть якщо результат буде хорошим. Але і жити з цією важкістю не можу.