Мама по всьому селі розказала, що донька живе в місті біля ринку. І почалося: все село стало їздити до неї і залишати речі. Врешті-решт її чоловік не витримав і поставив ультиматум. І тут мама стала виправляти ситуацію

У дев’яності роки, голодні і страшні, сестра моя вирішила перебратися з села в місто. Ми з нею налаштовані були, що треба здобувати освіту, інакше світить нам тільки корівник. Виживали тоді, як могли, в селі навіть ситніше люди жили. Але і справжні гроші були потрібні теж, ось і поїхала сестра вчитися і працювати.

І так вдало склалося: і поступила, і працювати відразу ж влаштувалася. Знімала квартиру неподалік від ринку, спочатку приторговувала там молочними продуктами, що ми їй передавали, а потім її взяли продавцем в господарський магазинчик.

Ринок вона знала, як свої п’ять пальців, а незабаром вийшла заміж. Квартира у чоловіка була знову-таки поруч з ринком.

І ось поїхали ми з мамою до сестри в гості відразу після весілля, потрібно було мене в школу зібрати. Але Оленка провела нас по ринку, з кимось домовилася, щось підказала – і грошей вистачило і на одяг шкільний, і на канцелярію, і маму ще одягнули непогано. Переночували у сестри, подякували, повернулися.

Мамі вражень не вистачило – кинулася по селу хвалитися. І які ціни, і яка тепер у Олени квартира. Що квартира чоловікові належить, мама не розуміла. Показувала обновки, розповідала, скільки їх в місті продають.

І ось сусідка наша по дому попросила у мами адресу Оленки. Поїхала в місто, повернулася задоволена, теж з сумками. Ну а далі у нас ніхто нічого не питав, там вже сусідка всім адресу роздавала.

У селі ж як: нехай і не кровна вся рідня, але відносини близькі. Кожен від когось в чомусь залежний. Всі колись один одному допомогли, всі комусь чимось зобов’язані.

Але в селі ця вся допомога по колу йде, інакше не виживеш. А Оленка зателефонувала вся в сльозах:

– Мене чоловік з дому жене, каже, щоб назад в село їхала, раз розуму немає. Їдуть усі, кому не лінь. То сумки залишають, і йдуть, а я не можу по власних справах вийти. То ночувати просяться, і не виженеш нікого. То дітей привезуть, залишать і самі йдуть на день.

Бачили б ви, скільки лічильники намотали, більше, ніж за рік! Чоловік вимагає припинити, а я не можу, вони ж вам потім в селі в допомозі відмовлять!

Я подумала, запропонувала вихід:

– У нас СРСР розвалився недавно, ринкові тепер відносини! Давай-но я всіх обійду, скажу, що ви будете гроші брати за квартиру. І ти там не тушуйся, вимагай погодинну оплату!

Обійшла сусідів, сказала, платна тепер послуга, і сумки залишити, і по ринку поводити. І спрацювало! Відстали всі разом, хоч і бурчали. Але кому сильно потрібно було – не шкодував заплатити трохи, так що Оленці з чоловіком ще й підмога була.

Але ми з мамою з тих пір язики міцно за зубами тримали, щастя, воно тишу любить.