Рада, коли діти приїжджають, але хочуть тільки відпочивати. А я сподівалася, що як виростуть — допомагатимуть

Передбачається, що ми вирощуємо маленьких дітей, навчаємо їх, готуємо до життя. Подорослішавши, вони віддають батькам борг. Доглядають на старості, допомагають у важких справах, підтримують.

Тільки от мої діти немов і не чули того, як влаштовано життя, допомоги я від них не бачу.

Мене, звісно, ​​не забувають, діти часто приїжджають у гості. Тільки ось вони приїжджають відпочити, відволіктися. Допомогти по дому або зі справами їм і на думку не спадає.

Їдуть із онуками, за звичкою вважають, що мені легко і просто наготувати на всю низку, прибирати за ними всіма і стежити за малюками. При цьому ніхто жодного разу навіть не прихопив продуктів, я вже мовчу про те, що могли б і грошей підкидати хоч зрідка.

Вони завжди мої маленькі, тут не посперечаєшся, і донечка і синочки. Але якщо подивитися об’єктивно, років їм уже більше, ніж мені, коли вони пішли до школи.

У них сім’ї, діти, вони працюють у місті та непогано живуть. А я так і залишилася у нашому будиночку у селі. Діти тягнуться до батьківського дому, наче повертаються у дитинство. Тільки мені з кожним роком важче дарувати їм це почуття захищеності.

Вони їдуть сюди на відпочинок, але плутають будинок із санаторієм. Я вже не можу прикрикнути на них, як у дитинстві, щоб забрали за собою зі столу, збігали до магазину. Тільки сміються:

– Ми вже дорослі, мамо!

Але чому я готую кімнати для цих дорослих, перу постільну білизну та готую?

У нас у сім’ї прийнято зустрічати гостей та піклуватися про них, так мене моя мама навчила, так і ми продовжуємо. Але про свою маму я дбала, діти це бачили. Їхній бабусі не доводилося просити про допомогу, ми робили для неї все: і посуд мили, і продукти купували, приносили, і вдома прибрано було.

А дітки не вважають за потрібне тарілку за собою помити, добре, якщо в раковину поставлять. Невістки не сверблять, зять теж. Але до них які питання, вони справді в гостях. Але рідних дітей я не такими виховувала.

Вони часто приїжджають цілими сім’ями, кидають на мене онуків і самі гуляють друзями, їдуть на рибалку. А я чатую онуків, і це вже не як раніше, коли діти могли самі себе зайняти. Нині ж кожна подряпина – трагедія.

Після кожного візиту гостей я лежу пластом кілька днів, адже вахта біля плити, прибирання в будинку та дворі — все це потребує зусиль. Спина болить нестерпно, я вже не дівчинка.

І висловити не можу, адже діти до мене на відпочинок їдуть. Почну напружувати городом і миттям посуду — їздитимуть кудись ще, то я їх взагалі ніколи не побачу.

Але невже вони й справді не здогадуються, що я не молодшаю? Як би натякнути і не скривдити?