Віра Юріївна жила з внучкою і невісткою. Її Артемка вже 12 років як немає. Одного разу невістка зайшла в її кімнату і сказала збирати речі. “Ну от, те чого й чекала. Будинок престарілих”. Куди ще вона могла її відвезти?

Вони жили втрьох: Віра Юріївна, Олечка – її внучка та Тетяна – невістка. Так втрьох в просторій трьохкімнатній квартирі вони вже 12 років – коли нестало сина Віри Юріївної. Тоді вона продала свою квартиру, були потрібні великі гроші, але вони, на жаль, не допомогли.

Жили добре, всі ладили. Тільки Віра Юріївна останні місяці була неспокійна, адже цього року її внучка буде вступати в університет. Вона вирішила вступати до Києва, а це значить, що старенька залишиться одна з невісткою, але та ж працює. А що це значить? А значить, що до Віри Юріївної нікому не буде діла і її віддадуть в будинок престарілих.

Ці думки в голові старенької крутилися вже не один місяць. Їй вже навіть здалося, що Таня стала до неї холоднішою.

І ось, настав цей день.

– Мамо, збирайте свої речі. Завтра зранку ми їдемо. –  сказала Тетяна до своєї свекрухи.

– Куди, доню? – запитала старенька.

– Побачите завтра. – посміхнулася Тетяна.

Ну все, приїхали. Будинок престарілих. А Віра Юріївна ж так старалась не мішати ні внучці, ні невістці. Доглядала за будинком, пиріжки пекла. А тут її невістка везе. Але зла вона не тримала. Розуміла, невістці 38 років, донька поїхала, а значить буде своє особисте життя налагоджувати. Куди старенька тут їй?

Настав ранок, сумна старенька пакувала свої речі в автівку невістки. Вони їхали близько години. По дорозі Віра Юріївна задала запитання:

– А Олька я ще побачу?

– Ну звичайно, як тільки канікули, так відразу вона й приїде.

– Ну, вже хоч щось, хоч якась втіха… – пробурмотіла старенька

– Так, приїхали! Виходимо. – в наказовому тоні промовила Тетяна.

Жінки вийшли з автівки. Ліс, річка, невеликий будинок. Віра Юріївна не могла його розгледіти, адже її очі наповнювали сльози. Але старенька з усіх сил старалась приховати емоції.

– Артем мені розповідав, що ви все життя мріяли мати будиночок з садом біля природи. Це й об’єкт ми приглянули ще 15 років тому, але не могли тоді його купити. І ось місяць тому він знову був у продажі.

Ви знаєте, кожен куточок квартири мені нагадує про Артема. Я вирішила, що треба рухатися далі. Чекала поки Олька поступить і ось: наше нове житло!

– Н-н-н-аше? – запитала Віра Юріївна.

– Ну а чиє ж? Не Олі ж! Вона тепер у нас дівчинка столична, а от ми тепер буде насолоджуватися природою тут двоє. Думаю уживемося?

– Звісно, уживемося, доню моя! – і старенька розплакалася, тепер вже їй можна було не приховувати емоції.