Родичі вважають мою квартиру безкоштовним готелем. Прикрила лавочку і відразу стала найгіршою. Тепер навіть на сімейні свята не кличуть, образилися. Мені ж краще.

У мене численна рідня, яка тісно спілкується між собою. Не тільки найближчі родичі, а й сьома вода на киселі, в якій не відразу зрозуміло, що вони взагалі рідня. Бабусі знають всіх мало не до дев’ятого коліна, а всі, кого вони знають, вважаються близькою ріднею.

Слава Богу, мої батьки так не вважають. Спілкуються з бабусями-дідусями, тітками і дядьками, зрідка зі своїми двоюрідними братами і сестрами. Решта троюрідні внучаті племінники вже родичами не вважаються. Але і того, що є, вистачає вище даху.

Коли я переїхала в столицю, то відразу позначилася проблема – почалося паломництво родичів. Хтось проїздом переночувати, хтось в лікарню, тому поживе у мене, хтось цілеспрямовано погуляти по столиці, тому жити буде у мене. Ми ж рідня.

Поки це були поодинокі випадки, ще можна було якось терпіти. Але потім такі візити стали постійними. Мене в основному навіть не питали, а просто радісним голосом повідомляли “Зустрічай гостей”.  Те, що мені може бути незручно приймати гостей, в розрахунок не приймалося.

– Ну, ми ж тебе відволікати не будемо, та й вдома нас майже не побачиш, так що не переживай.

Їх самих, можливо, і не побачу, а ось звалені купкою речі, непомитий посуд і залиту ванну дуже навіть побачу. Над квартирою я тряслася, тому що вона зйомна. А знайти в столиці житло за прийнятною ціною з адекватними господарями і сусідами та ще й поблизу від потрібної станції метро, ​​теж саме, що знайти скарб.

Погодьтеся, то ще задоволення крадькома, щоб нікого не розбудити, збиратися у ванній, а потім приходити з роботи додому і заставати там розгром. Звичайно, траплялися і нормальні гості, але в більшості своїй родичі не напружували себе – вони ж в гостях.

А скільки разів у мене зривалися плани, тому що потрібно було зустріти якусь тітки Віру з її донькою і відвезти до себе, або обов’язково проводити дядька Борю, щоб він знову не переплутав зупинку. Це був мій обов’язок, який пару років я мужньо виконувала.

В один прекрасний момент мені це просто набридло. Від мене тільки поїхала двоюрідна сестра з сім’єю, залишивши за собою хаос, а мені дзвонить мама з радісною новиною, що її тітка їде в столицю по магазинах.

Я збунтувалася і заявила, що гостьовий будинок в моїй квартирі завершив свою роботу, про що батьки можуть повідомити всіх зацікавлених осіб. Нікого більше я приймати не буду, якщо буде час, то перетинемось де-небудь в місті, а якщо ні, то вибачте.

Мама намагалася апелювати до моєї совісті, бабуся дзвонила з обуреннями, все мене переконували, що так не робиться. Тільки тато підтримав і сказав, що давно треба було закінчувати з цим.

Це за радянських часів в готель треба щось робити, тому що і дорого, і спробуй ще потрапити туди. А зараз готелів і хостелів купа, вибирай на будь-який смак і в будь-якій точці міста.

Перші півроку я методично відмовляла всім в розміщенні у мене. Давала адреси готелів і хостелів, готова була підказати, як дістатися, але до себе більше нікого не пускала. Навіть тих, хто нормально поводився. Але вони, до речі, і не наполягали, і не обурювалися.

Тепер мене не запрошують на ювілеї, весілля та інші сімейні гульбища, чому я дуже рада, тому що завжди на них себе відчувала незручно. Мама дутися на мене вже перестала, а бабусі все ще вважають, що я роблю погано, хоча і спілкуються.