Не можу вийти на пенсію, тому що допомагаю дочці і внучці. Ну як же вони без мене будуть

Мені 68 років, але я продовжую працювати, тому що забезпечую дочку і внучку. Дочка poзлучилася рік тому, тепер сидить з дитиною, а мені доводиться забезпечувати сім’ю. Дуже боюся, що за віком попросять звільнити місце для кого молодшого. Я основний годувальник в сім’ї.

Дочка вискочила заміж у дев’ятнадцять років, хоча я просила її подумати, почекати, але вона вирішила по-своєму. Чоловікові було теж не дуже багато – двадцять один. Жити молоді пішли до його батьків. Там дочка витримала недовго, свекруха її до сліз кожен божий день доводила, а чоловік не втручався.

Перебралися вони до мене. Хоч і не подобався мені такий гуртожиток, але діватися було нікуди. Дочка в положенні, якщо будуть знімати, то на життя вистачати вже не буде, а дитинці стільки всього купити треба. Стали жити разом.

Я молодь толком не бачила, тому що сама вранці йшла на роботу, коли вони ще спали, а ввечері їх вдома не було. Не знаю, дочка каже, що на роботі вони, але мені здавалося, що гуляють десь, тому що грошей у них не додавалося, хоча жили у мене на повному забезпеченні.

Коли дочка була вже на восьмому місяці, вони з чоловіком міцно посварилися. Зять зібрав сумку і пішов.

До пологів вони ніби як не спілкувалися, а потім помирилися. З пологового будинку зять забрав її в квартиру, яку зняв. Намагалася відрадити дочки до нього переїжджати, адже він раз вже руку підняв, таке прощати не можна. Але вона сказала, що в сім’ї всяке буває, а їй він обіцяв, що такого не повториться.

Стали вони жити разом. З грошима там все погано було, я майже всю зарплату туди віддавала, сама на пенсію жила. Все чекала, коли ж зять сім’ю забезпечувати стане, а він не поспішав. Дочці я вже нічого не говорила, їй що не говори, вона відразу в крик. Так вони півроку прожили, поки дочка до мене з онукою і сумкою в сльозам не прибігла.

Зять кілька разів приходив до неї миритися, але я на поріг не пустила, нічого йому в моєму домі робити. Дочка з ним теж розмовляти не хотіла. Потім ходити перестав, а після розлyчення і призначення аліментів взагалі пропав, як і не було ніколи.

За рік, що з моменту розлучeння пройшов, ні копійки на дитину не надіслав. Пристави тільки руками розводять, знайти його не можуть. Так що розраховувати можна тільки на себе. Ось і розраховуємо.

Я працюю, дочка сидить з дитиною, по господарству займається, чекає, коли в садок дадуть. Мені вже важко працювати, звичайно, але піти теж не можу. Навіть якщо я з онукою буду сидіти, то дочка таку зарплату з ходу отримувати не буде, а нам і її-то впритул вистачає.

Найбільше боюся, що мене з роботи витурять, адже я пенсіонерка давно. Скажуть, що треба дорогу молодим давати, і все. Але поки тримаюся. Хоча не на таку старість, звичайно, я розраховувала, думала, що в такому віці мені вже дочка допомагатиме, а воно ось як вийшло.