У гуртожитку недостатньо чудово для нашої дитини, візьміть до себе пожити, – попросили родичі

Всі ми свого часу десь вчилися, щось закінчували. І яскраві ці студентські роки знаменувалися не тільки зубрінням і гулянками, ми стрімко ставали дорослими.

Це був чарівний вік, коли не надто ще думаєш про наслідки, не усвідомлюєш масштабу проблем і бачиш в людях тільки хороше. Але вже розумієш набагато більше, ніж в дитинстві.

Нам були по плечу будь-які складності, чи на картоплю нас відправляли чи залишали на генеральне прибирання аудиторій. Ми встигали здавати сесії, без принтерів та інтернету писали курсові, крутили романи і отримували уроки від самого життя.

І ось недавно дзвонить наша родичка, настільки далека, що ми плутаємо ступінь споріднення. Але вона завжди всім дзвонить, підтримує зв’язки.

Плaчe захлинаючись, пояснює, потрібно зустрітися, по телефону не може говорити.

Якщо трапилося гope в сім’ї, звичайно, ми приходимо на допомогу відразу.

– Приїду?

– Приїжджай, звичайно.

Години не пройшло, вони повним складом у нас на порозі, і родичка з чоловіком, і дочка. Ми видихнули: живі всі.

– Що ж сталося?

– Та ти не повіриш, жах який!

– Загалом, дочка їх приїхала до університету вступати. Неймовірно пощастило: пройшла на бюджет. Мало того, ще й гуртожиток дають, умовно-безкоштовно в порівнянні з ціною на орендоване житло.

Але розумієш, катастрофа! Кімната абсолютно жахлива, і шпалери клаптями висять, і підлога давно не фарбована.

Як домашню дівчинку в такий кошмар селити? Вона не звикла!

Загалом, товариші вирішили, що їх золота принцеса буде жити під нашим наглядом. І платити по-родинному не треба, і готувати їй, і туалет чистенький.

Ми з чоловіком поперхнулися навіть. Їх золотій дівчинці, значить, закортіло жити у мене.

А мені що закортіло? Я тут декорація чи житло з вивіскою: живіть хто хочете? Простоквашино тут у нас?

– А нехай ваша принцеса у мене пару днів переночує, поки підлогу пофарбують і вона висохне? Наліпите свіжі шпалери, відремонтуєте раковину, все буде відмінно. Адже там ще дівчатка є, вже скинуться напевно на фарбу і шпалери?

– А з чого це ми повинні свої кошти вкладати? Нам кімнату ж не віддадуть!

Я знову розгубилася: з нами мами поступати не ходили. Але ми з першої стипендії з дівчатами самі скинулися і купили все необхідне, привели кімнату в божеський вид. 5 років жити – і ще скупитися, це дно. Загалом, пішли вони далі ридати по іншим родичам.