Раз у тебе житло є, а в мене досі немає, логічно мені стати єдиною спадкоємицею, заявила сестра
Я народилася старшою. Рано стала дорослою, адже в мої 5 років тата не стало. Мама журилася, і мені доводилося постійно нагадувати їй, що життя не зaкiнчилoся, потрібно одягнутися, умитися. Так і трималися один за одного, поки я в школу не пішла.
Мама чи заспокоїлася трохи, чи заздалегідь чекала вільного часу, але тільки-но я почала ходити в школу, вийшла заміж.
Моментально з’явилася зведена сестричка, коляску з нею я катала з першого дня перших моїх літніх канікул. Не здумайте, що я скаржуся, вітчим виявився прекрасною людиною, маму підтримував в усьому, мене ні словом, ні ділом не образив.
Але тата я не забувала, в подробицях пам’ятала його слова і усмішку, намагалася відвідувати могилу з мамою або бабусею. Любила і буду любити, поки живa.
Бабуся мене розуміла, але втрата сина надломила її здopoв’я. Вона пішла, коли мені 15 було.
Мама якось без особливої радості заявила, що бабуля заповіла квартиру мені.
– Напевно, це мудро було, але я не розумію, – сказала мама, – твою сестру вона, виходить, за внучку не сприймала.
– Ну ж вона рідна мама мого рідного тата, так що тебе дивує? Ти ж за іншого заміж вийшла, і може, ще вийдеш.
– Отримаєш у мене! – мама стукнула долонею по столу, – в загальному, ти спадкоємиця.
– І що, я тепер переїжджаю?
Тут мама розреготалася, обійдуся поки. У 18 можна про це говорити, а поки мені ще вчитися та сестрі з уроками допомагати. Не вистачало ще …
Але через три роки сестричка досить підросла, і мама з вітчимом самі спровадили мене в бабусине житло, навіть гроші за оренду вже не потрібні стали.
Що ж, бабусина однокімнатна на околиці навіть близько була не така гарна, як наша рідна квартира, просто кімнатка в старому будинку, невелика кухня – але це був мій власний куточок. Тут вже ніхто не натякне, що я зайва. Тому я почала потроху облаштовуватися.
Нова біда прийшла, коли я вже закінчила інститут, мені було 25, сестрі 18. Здавалося б, я вже втpaтила батька, снаряд не падає двічі в одну воронку. Ще як падає, мами з вітчимом не стало.
Ми просто не розуміли, як нам бути, трималися один за одного і втішали, чим могли. Сестричка з дитинства звикла, що я поруч, що я “велика”: старша, розумна і завжди все вирішу. Що їй говорили про мене, коли я з’їхала, я не в курсі.
Якийсь час я залишалася поруч, іноді поверталася в свою-бабусину квартиру, сестра залишалася в маминій, вона ж тут народилася, де ще їй бути?
Коли ми трохи оговталися, почали розбиратися з документами, виявилося: зaпoвіту немає.
І ось, коли прийшла пора вступати в спадок, сестра приїхала до мене в гості. Подивилась.
– А добре у тебе стало, затишок навела, порядок.
– Намагаюся, як можу, будинок старий зовсім, все сиплеться.
– Зате кут свій! Я до чого веду, ти повинна відмовитися від частки у спадщині!
Я була вражена, з чого б мені відмовлятися від своєї половини квартири в центрі міста, від шикарної дорогої трьохкімнатної квартири? Сестра пояснила, буде справедливо, що у мене квартира і у неї буде окрема своя.
– І як ти собі це бачиш? Твій тато прийшов в нашу з мамою квартиру, яка їй дісталася від мого рідного батька. Не приніс з собою навіть мікрохвильовки.
– Ну і що, мама-то у нас загальна!
– Знаєш, я взагалі планувала, що ми продамо цю квартиру, і купимо тобі нормальну двушку. А невеликий залишок дозволить мені продати бабусине житло, я б її теж на двушку з доплатою поміняла де-небудь ближче до тебе. Але раз ти такі плани будуєш, то нехай за законом буде, 50/50.
Папа ж теж без заповіту пoмep, значить, квартира наша з мамою була за законом. Ось мамину частку навпіл і поділимо. Все, як ти хотіла, дорога: у мене квартира і у тебе квартира.
Сестра пробурчала, що мені гроші дорожчі рідної сестри. Але схоже, не мені.