До своєї колишньої невістки Віра Іванівна ходила щотижня. Поки двері їй не відкрив незнайомий чоловік

У Василя було багато дівчат, але коли він привів додому Інну, Віра Іванівна зрозуміла. Ось вона: ідеальна дружина для сина, ідеальна невістка для неї. Їй дівчина ну відразу сподобалося. А Віра Іванівна в людях-то розбиралася дуже добре.

Красива, роботяща, відразу Інна побігла на кухню допомагати. Вихована, ну що ще потрібно? І як тільки, вона почула про плани свого сина щодо одруження, то тільки обрадувалась.

Молодята вирішили жити в квартирі Віри Іванівни. Після переїзду Інни, в ній відразу стало якось тепліше та затишніше. Поки Василь був на роботі, жінки були вдома і прекрасно ладнали.

Все було прекрасно, Віра Іванівна вже уявляла як по її чотирикімнатній квартирі будуть бігати маленькі внучата, але тут, як грім з неба, невістка вскрикнула:

– Віра Іванівна, у Васі є інша

– Інночко, доню, не може бути, ти чого?

Інна розплакалась і стала розповідати про те, як Василь до неї охолов, почав ховати телефон і постійно затримувався.

Віра Іванівна і сама це стала замічати, тому вирішила поговорити серйозно з сином. Але, на жаль, розмова ніяк не клеїлася. Василь приходив вічно роздратований і уникав і маму, і дружину. Згодом взагалі приходив вночі і закривався в кімнаті.

Віра Іванівна вирішила на пару днів поїхати до брата, подумала, якщо молоді побудуть на самоті, то самі все вирішать, ну не діти ж. Через пару днів жінка повернулася, але двері їй ніхто не відкрив. Потрапивши всередину квартири, Віра Іванівна не застала ні Інни, ні її речей.

Через пару годин прийшов син:

– Мамо, ну не можу я жити з жінкою, яку не люблю. Поспішили ми. Я іншу кохаю.

– Де Інна? Василь, де вона?

Через годину Віра Іванівна була на порозі квартири, куди переїхала Інна. Невістка зустріла її і відразу ж розплакалась, Віра Іванівна обняла Інну і теж гірко заплакала.

Інна дуже важко переживала poзлучення. А Віра Іванівна так боляче на неї дивилася, що обіцяла тримати невістку в курсі всіх справ і напоумити сина.

Так Інна відразу дізналась про Яну – нову кохану її все ще чоловіка. Василь її привів з речами і сказав, якщо Віра Іванівна проти, вони з’їдуть на зйомне житло. Яна, хоч і поступалась в красі Інні, але все ж виявилась скромною і роботящою.

Віра Іванівна намагалась викликати нову обраницю сина на емоції, чекала якихось каверзів, але нічого. То скаже, що борщ в колишньої невістки був кращий, то підкреслить увагу на якихось речах, до яких була причетна Інна. Яна тільки мовчала і скромно опускала голову.

Віра Іванівна й далі ходила до Інни і про все їй розказувала. Але згодом побачила, що у неї нічого то й не виходить. Син щасливий, Яна також. Весь час вони були разом. Інна далі мала надію, тільки Віра Іванівна не мала чим її обрадувати. А тут ще й довгоочікувана фраза від сина:

– Мамо, ти скоро станеш бабусею!

Але ж Віра Іванівна так мріяла, що онуків їй подарує саме Інна. В цей же ж день жінка побігла без попередження до колишньої невістки, щоб та порадила, що їй робити.

Постукала в двері і їй відкрив якийсь незнайомий чоловік. Віра Іванівна просто застигла, але тут же з’явилася й Інна:

– Не судіть мене, я вічно чекати вашого сина не можу. Та й чи варто? В нього ж все добре. Тепер і мені пора своє життя налагодити.

Подруги втішали Віру Іванівну. Казали, що й Яна золота невістка, що їй пощастило. Віра Іванівна ніби все й розуміла. Довгих пів року, кожен день вона намагалась напоумити сина, щотижня ходила до колишньої невістки, а тут.

Через сім місяців народилась Оля. Віра Іванівна забула про все. Вона не могла натішитись, ця маленька дівчинка нарешті об’єднала її з новою обраницею сина.

Через пів року на телефон Віри Іванівни прийшло сповіщення. Від Інни. Вона живе в іншому місті. Одружена. І чекає на малюка.