Діти приїжджають до мене відпочити і навіть не спромагаються дізнатися, чи потрібна мені допомога

Двоє дорослих дітей, а допомоги від них не дочекаєшся. Приїжджають в гості, як на курорт, відпочивати. А я немов обслуговуючий персонал, повинна прийняти, розмістити, нагодувати, прибрати, з дітьми посидіти. Допомоги навіть не запропонують, про гроші взагалі мовчу.

У мене є син і дочка. Діти вони для мене, а так вже дорослі люди зі своїми сім’ями. У сина двоє дітей, у дочки поки одна. Я живу в своєму будинку за містом, тому діти і внуки часто приїжджають до мене погостювати. Але з кожним роком мені такі візити даються все важче і важче.

Діти звикли, що вони до мене приїжджають, як на курорт. Всі побутові питання вирішую я – від готування і до походу в магазин. До їх приїзду готується спальня, купуються продукти, готуються страви різні – в нашій родині завжди було прийнято зустрічати гостей саме так.

Моя мама так завжди зустрічала – повним столом і затишком. Але я з сестрою їй на шию не сідали, розуміли, що матері одній важко з усім справлятися. Тому ми самі і посуд мили, і дітьми своїми займалися, і мамі прибирання генеральне допомагали робити, продукти купували. Тому що їй одній важко. Вона жодного разу ні про що нас не просила.

А зараз до мене діти приїжджають – тарілку в раковину за собою прибрали, так вже спасибі, молодці. До зятя і невістки у мене питань немає, вони-то в гостях, я їм як не крути, а чужа людина. А ось що дочка з сином допомагати не здогадуються, мене засмучує.

Приїдуть, поїдять, або телевізор дивитися сядуть, або онуків мені залишать, а самі в гості або гуляти підуть. Мені ж посуд за всіма перемити, обідом і вечерею потурбуватися, підлоги протерти, натовп-то такий в будинку. Ще й онучатами займатися треба.

З кожним разом мені це дається все складніше, тому що і спина вже болить, і сил стояти стільки біля плити немає. Але виховання заважає просто наплювати на все і нічого не робити. Так само не можна, гостей-то треба нормально зустріти. Набігавшись за вихідні, а потім відходжу по тижню з таких пригод.

Начебто і допомога потрібна, а ніби як і просити її якось непристойно здається. Боюся, що діти образяться і вирішать, що я їм не рада. А я-то рада, тільки мені тяжко вже все на собі тягнути. Та й по господарству є, що поробиш, до чого у мене руки не доходять. Але і про це якось просити соромлюся. Діти ж теж працюють, вони ж не повинні ще й у мене тут орати.

Не знаю, що робити, ось заважає безглузде виховання, хоч ти трісни! Самій все робити складно, втомлююся дуже сильно. Відверто потрібна допомога, як не крути. А з іншого боку, і просити щось соромно, не привчені ми просити про допомогу, все самі, так батьки виховали.

Так що все мyчyся, не можу через себе переступити. І так погано, і сяк теж недобре. Не розумію, чому діти самі не пропонують допомогти, вони ж повинні  розуміти, що мені не двадцять років і я не двожильна. Начебто і ображатися нема на кого, а все одно прикро. Як цю проблему вирішити, я не знаю.