Чоловік не спілкується зі своїми батьками і мені з моїми спілкуватися забороняє. “У нас тепер окрема сім’я”

Чоловік вже давно не спілкується зі своїм батьками і сестрою, тепер і мені починає висловлювати невдоволення, що я спілкуюся зі своїми. За його словами виходить, що у нас окрема сім’я, а батьки це щось несуттєве, вони в сім’ю не входять. Розумію його відносини з батьками, але у мене-то все по-іншому.

Чоловік виріс, можна сказати, в неблагополучній сім’ї. Рідного батька у чоловіка не було, він його не знав, років з п’яти з’явився вітчим, у них з матір’ю з’явилася спільна дитина, дівчинка.

За розповідями чоловіка, до дітей толком справи нікому не було. Вони самі по собі якось росли. Їх годували, одягали, водили в дитячий садок і школу, але ніякої теплоти в таких відносинах немає. Неначе батьки просто робили свою роботу. Чоловік з дому пішов відразу після школи і більше з батьками толком не спілкувався, як і вони з ним.

Навіть на наше весілля вони не прийшли, хоча я наполягла, щоб він їх покликав. Там навіть причини якоїсь вагомої ніхто не придумував. Просто його мама по телефону якось так відсторонено подякувала за запрошення і сказала, що можливо вони прийдуть. Чоловік відразу сказав, що їх не буде. Він мав рацію, вони навіть по телефону його не привітали.

Я випитувала у нього, з чого таке холодне спілкування з мамою, нехай з тим вітчимом, це ще якось можна пояснити, але з мамою? Мені здавалося, що повинна бути якась причина, може бути посварилися через щось або ще що.

Але чоловік говорив, що так було завжди. На його останній дзвінок мама навіть не збиралася приходити. Вона відповіла, що їй нема коли. На проводи в армію теж тільки друзі прийшли.

Мені таке ставлення до власної дитини незрозуміле. У мене з батьками дуже теплі і довірчі відносини. Вони завжди намагалися брати участь в моєму житті, допомагали пережити провали, раділи моїм перемогам, були зі мною в усі важливі для мене моменти життя.

Я вже другий рік заміжня, живу не з батьками, але часто з їм телефоную, дізнаюся, як справи, розповідаю про свої. Намагаюся їздити до них в гості і запрошувати до нас. Вони і чоловіка мого добре прийняли, мама все не знає, куди зятя посадити, чим би його пригостити. Роботою нас не напружують.

Чоловік спочатку якось дичавів, але я думала, що він звикне і потеплішає, адже батьки взяли його з усією душею. Але ні, цього не сталося. Навпаки, з часом стає тільки гірше.

Спочатку він просто знаходив відмовки, щоб зі мною не їздити. Я не наполягала, раптом йому некомфортно, а сказати соромиться. Стала їздити одна. Потім він став висловлювати невдоволення, що я “мотаюся” до батьків занадто часто. Хоча жодного разу не було, щоб мої поїздки заважали якимось нашим планам.

Навіть якщо я зібралася до батьків, а він раптово кличе в кіно, то я просто переношу поїздку. Взагалі ніяких проблем.

Тепер я чую закиди на тему мого частого спілкування з батьками все частіше і частіше. Чоловік каже, що я веду себе як маленька дівчинка. У нас же з ним своя окрема сім’я, ми повинні займатися своїми справами. Але я не розумію, як мої візити до мами з татом заважають нам бути сім’єю.

Мама в наше життя не лізе, зятя не засуджує, з порадами не лізе. Тато теж ніякого невдоволення не висловлює. Скандалів я чоловікові після повернення не влаштовувала, увагу йому приділяю. Просто йому не подобається моє спілкування з батьками.

Скандалити почав, тепер сварки закінчуються фразами на кшталт “от і вали до своїх батьків”. Можливо, він просто заздрить, але йому ніхто не забороняє їздити зі мною. Я не знаю, чим йому допомогти і чи потрібна йому допомога взагалі. Може він насправді не розуміє, навіщо я спілкуюся з батьками, якщо я вже доросла і мені від них нічого не потрібно.

Все частіше замислююся, чи варто народжувати від такого чоловіка дитину. Дуже боюся, що він буде по моделі своєї сім’ї холодний і відсторонений, а бабусі з дідусем стане заважати бачитися з онуком чи онучкою, адже у нас окрема сім’я, куди батьки, за його словами, не входять.