Допомогла дітям виростити онуків, а тепер стала не потрібна. Дзвонять тільки на свята

Завжди думала, що поки можу, я буду допомагати дітям, а як вже зістарюся, то вони будуть допомагати. Гірко усвідомлювати, як сильно я помилилася у своїх дітях. Поки онуки росли – мамуся, ти нам потрібна. Тепер онуки виросли, про мене і забули. Навіть зайвий раз не зателефонують.

У мене є дорослі дочка і син. З їхнім батьком ми poзійшлися, коли вони ще в школі вчилися. Папа у нас знайшов нову жінку, зробив їй дитину і став з нею жити. Спочатку ще якось бачився з дочкою, син-то просто став його ігнорувати відразу, як все з’ясувалося.

А потім колишній чоловік зі своєю новою сім’єю переїхав в інше місто і взагалі обірвав з нами всі контакти. Про аліменти мови не йшло.

Я піднімала дітей за допомогою брата і своїх батьків. Вони дуже допомагали, але все одно було важко. Син старий, йому на момент вiдxoдy батька було вже п’ятнадцять, а дочці дванадцять років. Всі принади підліткового віку я переносила одна. Ох і наплакалась я свого часу.

Але з віком діти взялися за розум, пішли вчитися, почали заводити свої сім’ї. Спочатку вийшла заміж дочка, а через два роки одружився син. Зі мною молоді не жили ні дня, самі намагалися облаштуватися в житті.

Я допомагала, чим могла. Особливо часто моя допомога була потрібна, коли пішли онуки. Я замість дочки сиділа в декреті, та й потім внучку в садок відвести-забрати, зі школи в перших класах зустріти, нагодувати, уроки зробити. У сина теж невістці допомагала, коли її мама не могла.

Коли діти кудись хотіли сходити, то онуків залишали мене. Я ніколи не відмовляла, навіть якщо себе не дуже добре відчувала. Розуміла, що молодим хочеться і розважитися, і відпочити. Сама була молодою, тільки мені так ніхто допомагати не міг.

Діти часто дзвонили, приводили онуків, я до них ходила. Так все тривало, поки онуки не підросли до самостійного віку. Тепер вони самі ходять в школу, на гуртки, вже своє життя. Воно і зрозуміло, час-то не стоїть на місці.

Якось непомітно я залишилася за бортом життя. Моїх послуг більше не потребували, грошима допомагати я не могла, самій ледве-ледве вистачало. Онуки зі мною час проводити не хотіли, їм не цікаво, там вже інші інтереси. Ось діти і перестали приїжджати і дзвонити.

Ні, по початку якось ще навідувалися, дзвонили, але з часом все рідше і рідше. Якщо сама не подзвоню дізнатися, що у них і як, так вони самі і не дзвонять. Останнім часом тільки на свята вітають, може заїдуть раз на рік.

Я не молодію, мені вже важко самій поратися. Допомога б не завадила, але з такими дурницями дзвонити було якось соромно. Того року в мене прорвало трубу, я синові дзвонила, щоб допоміг приїхав, так він відповів, щоб викликала майстра, йому ніколи. Дочка теж відповіла про майстра, сказавши, що зять не поїде.

Мені тоді допоміг молодий сусід, якого я і затопила. Прийшов, перекрив воду, я сама не змогла, там вентиль дуже тугий. Його дружина допомогла мені воду прибрати з підлоги. А сусід сам з’їздив, купив, що треба для ремонту, поставив все.

За зіпсований ремонт вони з мене ні копійки не попросили, хоча я намагалася дати грошей, адже моя вина все-таки. Не взяли. Сказали, що якщо допомога потрібна буде, щоб я зверталася.

А діти навіть не передзвонили дізнатися, як там проблема вирішилася. Я теж сама дзвонити не буду, не хочу нав’язуватися. Останній раз мені дзвонили на новий рік, привітали, а до себе навіть не запросив ніхто відзначати. Ось так при двох дітях і двох онуків я залишилася зовсім одна.

Нам же завжди казали, що треба жити заради дітей, що це головне в житті. А я ось зараз і не знаю, чи правильне це твердження. Може, правильно жити для себе? Тоді і розчарувань до старості менше буде.