Ближче до осені – свекруха черговий раз обіцяє віддати нам дачу. Впевнена, до весни знову поміняє рішення

У нас в сім’ї це вже традиція – як осінь наближається, так свекруха починає голосити, що дуже вже втомилася в цьому році на дачі, сил її більше немає, точно перепише її на сина. Ми молоді, ось нам і лaмaтиcя на ній, а їй тут нічого не треба. Тільки всі це розмови на користь бідних. По суті нічого не змінюється – як була дача на свекрусі, так і залишилася.

Ми з чоловіком вже навіть не рахуємо, скільки років поспіль його мама обіцяє нам дачу. Не те, щоб ми прямо горіли і притоптували від нетерпіння, але в перший раз налаштовувалися, вже планували щось робити. Свекруха теж головою кивала і підтакувала, що і будиночок треба оновити, і грядочки було б зручніше обгородити, та й паркан поправити не завадить.

Все робили, а самі вже прикидали, куди які грядки перенесемо, де мангал поставимо, а куди столик. Свекруха ходила і говорила, щоб поки нічого не міняли. Наводила безліч якихось повір’їв, прикмет, чому ось саме зараз саме ось це робити не можна.

Ми знизували плечима, вирішували зайвий раз не нервувати літню людину і робили тільки те, що було схвалене самою свекрухою. Нам нескладно, їй приємно. Так і жили до весни.

А навесні починалася друга частина вистави. Свекруха ще в кінці березня починала картинно зітхати, згадувати свої айстри, як вона морквину садила, яке повітря на дачі солодке. Потім все плавно підводилося до думки, що вона там ще це літо останнє похазяйнує, а потім перепише дачу на сина.

Так нам-то, в принципі, не шкода, чим би дитя не тішилося, так би мовити. Свекруха з ентузіазмом кидалася в садово-городні роботи, не забуваючи голосити, як важко їй це все вже дається. Ми з чоловіком тільки плечима знизували, не розуміючи такого мaзoxiзмy.

Свекруха не гoлoдyвaлa, щоб жити тільки з городу. У неї і своя пенсія непогана, і ми з чоловіком завжди допомагаємо і продуктами, і грошима, і ліками. Тому якщо їй не під силу як важко, то могла б цим і не займатися.

Але коли ми запропонували їй перестати копатися на дачі, якщо так важко йде, вона на нас образилася. Списали, каже, мати з рахунків. Обурювалася, що ми хочемо її на літо в бетонній коробці закрити. Так упаси Боже, нам ось взагалі було без різниці, де вона проводить літо. До дачі їхати хвилин п’ятнадцять на машині.

До осені свекруха знову винесла вердикт – втомилася вона, більше нічого робити не буде, а дачу нам відпише. Ну і, звичайно, до цього висловлювання додавався список обов’язкових робіт, а то що ж ми за господарі, якщо за своєю власністю не доглядає. Пора з водопроводом розібратися, доріжки, знову ж таки, нам дуже знадобляться.

Ми з чоловіком вже передчували, що все скінчиться, як і в минулому році, але накази свекрухи виконали. А яка різниця, чия дача? Робити все одно потрібно. Ось ми і зробили.

А навесні у нас були старі пісні про головне – останній рік погосподарювати дайте, а потім я вам все віддам. Було дуже смішно слухати втретє всі ці розмови.

Чоловік уже не витримав і сказав, щоб мати зав’язувала маятися дypницями. Не треба нічого обіцяти і даремно нас з пантелику збивати – віддам-не віддам. Треба допомогти – нехай так і каже, ми допоможемо, а ось ці казки про білого бичка вже набридли.

Свекруха казала, що ось тепер все точно останній раз. Ну і що ви думаєте? Нічого не змінилося – знову ті ж обіцянки. Ми з чоловіком вже просто не звертаємо на них уваги. Допомагати допомагаємо, а ось на обіцянки не ведемося.

Для мене взагалі до сих пір таємниця, навіщо свекруха щорічно влаштовує цей спектакль. В допомозі їй не відмовляємо, дачу собі не випрошуємо. Навіщо воно їй треба – незрозуміло. Але зате у нас є своя хохма в родині – по мамі чоловіка можна календар звіряти: як урожай весь зібраний – чекай обіцянок, як час поїздки на город настає – готуйся до виправдань.