Свекруха вже два місяці живе з нами і з’їжджати не збирається. Я вже не знаю, на яку стінку кидатися
Свекруху ми забрали два місяці тому з лікарні, коли вона пошкодила спину. Одна вона жити не могла, тому що навіть встати з ліжка без сторонньої допомоги не виходило, не кажучи вже про походи в магазин, прибирання і готування.
Ми з чоловіком тоді вирішили забирати її до себе, тому що у свекрухи є ще дочка, але вона три місяці тому народила і їй зараз взагалі не до того. А у нас дітей немає, квартира двушка.
Так, мені не подобалося таке рішення, свекруха не входить в мій топ улюблених людей, але й кидати літню людину в такій ситуації – формене свинство. Загалом, забрали маму до себе.
Близько місяця свекруха потребувала постійної допомоги – допомогти встати, привести, принести, нагодувати і так далі. Дуже виручало те, що я працюю на віддаленому режимі і можу іноді робити перерви, щоб відволіктися на маму чоловіка. Хоча мене вся ця ситуація і дратувала.
Ситуація ускладнювалася тим, що якщо на початку свекруха відчувала себе не в своїй тарілці і вела себе скромно, то з часом обжилася і стала виявляти характер. А він у неї зовсім не медом намазаний. Стала вередувати з приводу їжі, температури в кімнаті, м’якості постільної білизни.
Чоловік намагався мамині капризи вирішувати сам, але він-то тільки ввечері приходить, а ось я з цією мадам цілими днями. З одного боку, я розумію, що людина літня, ще й хворіє, ось і вередує, але з іншого – я їй стороння людина, могла б себе якось в руках тримати, я не знаю.
Згодом свекрусі ставало легше, вона вже могла сама підніматися з ліжка, тримаючись за поручень, потихеньку сама з ходунками пересувалася по квартирі, їла самостійно.
Мене всі ці зміни радували більше, ніж її, напевно. Я чекала, коли у ній в повній мірі повернеться самостійність і ми перевеземо її назад до неї в квартиру. Я згодна була щодня кататися до неї заради уборки і готування, головне, щоб вона окремо жила.
Але свекруха натомість почала вести взагалі дивні мови. Вона почала заговорювати про те, що вік у неї зараз небезпечний, в будь-який момент може статися все, що завгодно. Тому одній їй жити не можна. Я себе за час її xвopoби проявила дуже гідно, хоча і не була зобов’язана доглядати за матір’ю чоловіка, але все-таки я це робила.
Тому все зваживши, свекруха зробила нам з чоловіком пропозицію: вона продає свою троячку, ми продаємо свою двушку і на ці гроші купуємо будиночок, де будемо всі разом жити.
Далі йшло розписування плюсів від такого рішення – і з онуками мама чоловіка допоможе, і з цим мені буде легше, тому що вона скоро остаточно оклемається і зможе стояти біля плити, і багато-багато інших сумнівних плюсів, які на перший погляд і не видно.
Найстрашніше, що чоловік реально задумався над її пропозицією. Навіть мене намагався переконати, що це чудова ідея, адже свій будинок це просто мрія. А ось мене перспектива жити зі свекрухою ще довгі роки взагалі не приваблює. Чоловік-то її син, він до неї звик, можливо, якихось особливостей мами вже не помічає, від мене такий подарунок явно зайвий.
Свекруха зараз чекає нашої відповіді, але ми з чоловіком не сходимося в думках, він вважає ідею шикарною, а я жахливою. Навіть почали сваритися через це. Поступитися мені – і найближчі роки перетворяться в випробування моєї витримки, і я не впевнена, що зможу його пройти.
Мені вистачило двох місяців, щоб почати кидатися на стіни від присутності в будинку свекрухи, а тут жити постійно, та ще й вона на правах господині. Ні, дякую, я на таке не згодна. Мені простіше розлучитися зараз, ніж через рік, коли у мене не витримають нерви і будуть труситися руки.