Батьки спочатку допомагають, а потім скаржиться, як важко їм це дається. Хоча ми їх ні про що не просимо
Я заміж вийшла рано, мені зараз двадцять один рік, вже півтора року в шлюбі. Чоловік старший за мене на два роки. Живемо ми в його квартирі удвох, чоловік працює, я підробляю в декреті. Є дочка, їй зараз другий рік вже йде.
Можливо, через те, що я, на думку батьків, вийшла заміж рано, вони нерівно дихають до нашої сім’ї. Мама спочатку ходила з каструлями мало не через день, вважаючи, що ми без неї тут з голоду пoмpeмo.
Прийде, принесе дві сумки їжі. А ми ту ще не встигли з’їсти, бо ми з чоловіком тільки вечорами вдома їмо, і то не завжди. Я з нею спочатку намагалася м’яко говорити, що у нас все нормально, я вмію готувати. Так, не так шедеврально, як мама, але теж цілком гідно. Мама ж ображалася, говорила, що я її турботи не ціную, мало не в сльози.
Ми з чоловіком порадились, вирішили, що простіше буде не заважати їй. Відрадити без скандалу не виходило, так що якщо їй так спокійніше, то нехай носить.
Вона і носила, а потім я від бабусі дізналася, що вона скаржиться, як їй важко нас годувати. Розповідає, ось, дочка заміж вийшла, сама нічого не вміє, грошей в сім’ї толком немає, їм з батьком і доводиться нас утримувати, щоб ми з голоду не зaгнyлиcя.
Я коли дізналася, з матір’ю поскандалила. Ми нічого не просили, вона свою допомогу навяліла нам, мало не зі скандалом до того ж, а тепер з’ясовується, що ми нахлібники, яких батькам доводиться тягти. Мама виправдовуватися не стала, схлипнула, що виростила невдячну дочку, яка замість спасибі претензії їй кидає.
Ми тоді близько місяця не розмовляли, може трохи більше. А потім я дізналася, що вагітна. Не хотіла говорити, дуже вже зла на маму була, але чоловік наполіг, щоб я перестала перейматися дypницями і помирилася з батьками.
– Ти сама собі гірше зробиш, будеш вічно себе картати, нервувати, навіщо воно тобі в такому положенні. Та й мама у тебе хороша, просто трохи дивно висловлює свою турботу.
Я тоді чоловіка вирішила послухати і пішла миритися, принісши заодно радісну новину. Було багато сліз, обіймів, обіцянок, дуже все було зворушливо. Батьки дуже зраділи новині, мама плакала так, що ледве заспокоїли. Загалом, всі образи були забуті, ми знову почали спілкуватися.
Мама знову почала оточувати мене своєю турботою. То вони з батьком в суботу о сьомій ранку приїжджали до нас з свіжим молоком.
– Ось ви, молодь, спите, а ми вже на базар з’їздили, найчистіше натуральне прикупили. Ось сир, молоко, сметанка – все домашнє, перший сорт!
– Так в магазині взагалі-то дефіциту з цим немає, можна в будь-який момент купити.
– Так що в магазині купиш зараз? Хiмiя одна суцільна! А у цієї тітки у мене колега з роботи вже років десять молочку бере, вищої якості завжди, все натуральне.
Питань немає, смачно, але могли ж просто дати контакти тієї тітки, чоловік сам би їздив. Але мама сказала, що там у неї черга завжди, тому вона її знає, мамі простіше самій кататися. Ну простіше, значить простіше.
Також батьки завчасно купили коляску, ліжечко, пеленальний столик, всякі пелюшки, повзунки, конверт на виписку. Ми з чоловіком самі хотіли з’їздити і все вибрати, це ж наша перша дитина, хвилююче все це. Але батьки заявили, що це їх подарунки онукові або внучці.
Коли народилася дочка, батьки часто приїжджали, щоб подивитися, чимось допомогти, хоча ми з чоловіком відмінно справлялися. Але ні, мама приїде, набігається з онукою, потім у неї тиск. Або тато нагуляється з коляскою, потім у нього спина болить, тому що коляска занизька.
Мені за цю допомогу постійно висловлюють, мовляв, ось, ми тут себе не шкодуємо, допомагаючи вам і руками, і грошима, а ти зайвий раз спасибі не скажеш. Але я-то спасибі говорю, як і те, що цілком би ми обійшлися без їх допомоги.
– Так ось щось не видно, щоб ви справлялися. Якби справлялися, ми б стільки часу і сил на допомогу не витрачали. Нам і самим є, чим зайнятися.
Після цього ми сваримося, батьки ображаються, ми не спілкуємося кілька днів, потім знову миримося, вони знову допомагають, хоча ми не просимо, потім пред’являють мені за це, ми знову лаємося і так ось по колу.
Я, чесно кажучи, від такої каруселі вже втомилася. Хочете допомагати – допомагайте мовчки, не хочете – не допомагайте, і так нормально проживемо. Але ні, батькам потрібно спочатку все зробити по-своєму, а потім звинуватити нас.