Вирішили з дружиною залишити дітей без спадщини, а все через їхню поведінку

Я з своєю дружиною Світланою одружився 28 років тому назад. Ми зразу ж вирішили, що хочемо дітей. Йшли роки, але все ніяк не виходило. Ми дуже багато молилися і маленьке диво сталося – Бог послав нам дитинку, це була дівчинка – Марійка, а ще через півтора роки народився і синочок – Василько.

Ми все не могли натішитися, вже дуже були щасливими і просто обожнювали своїх діток. Вони не мали ні в чому потреби: ні в матеріальних речах, ні в увазі. Ми з дружиною обоє за характером дуже спокійні люди. Можливо це послужило тому, що діти, коли виросли, перестали ставитися до нас, як личить.

Одного разу, я досить погано почувався і вирішив залишитися вдома. Марійка і Василь були на заняттях, а дружина на роботі. Я лежав в спальні і читав книгу, як раптом почув, що вхідні двері хтось відкрив.

Це була моя улюблена дочка і не сама, з подружкою і двома пляшками вина. Вона сиділи на кухні і активно обговорювали мене з дружиною.

Варто сказати, що подруга захищала мене з дружиною, про те ще про таких батьків, як ми, можна тільки мріяти. А наша донечка казала, що ми безхребетні і немає ніякої влади ні над нею, ні над її братом.

– Прикинь, ми з Васьою виносимо гроші, а ці придурки навіть не бачать. Вчора Вася, поки старий спав, п’яний катався на його тачці.

Від почутого, я вирішив присісти, бо мову просто відібрало. Я встав, вдихнув на повні груди, і попрямував до кухні. Я стояв за спиною доньки, а вона й далі говорила всякі дурниці про мене. Але тут вона повернулася і побачила мене. Ми зустрілися поглядами, і знаєте, в її очах я побачив тільки ненависть та зневагу.

У мене не було бажання вислуховувати якісь вибачення та виправдовування, я налив собі води і піднявся у спальну не сказавши ні слова.

На наступний день я повісив у спальні замок, щоб більше ніхто не крав гроші і ключі від автомобіля. Як же мені було важко вішати цей замок! Немов я з дружиною ховаюсь не від власних дітей, а від злодіїв. Як то кажуть пригріли змію.

Ні в мене, ні в дружини, не було бажання жити з ними під одним дахом, тому придбали дітям по окремій маленькій квартирі.

Зараз ми з дружиною живемо окремо, радіємо своєму тихому життю, все майно, крім тих двох квартир, переоформили на себе.

Після того як діти з’їхали, ми ще надіялися, що вони зміняться. Але ось пройшло вже пів року, і тільки один дзвінок пролунав від них.

Заповісти все місцевому дитячому будинку було надзвичайно важким рішенням, але з кожним днем я розумію, що вже не будемо відступати. Ось і вони відчують нашу “безхребетність”.