Продали будинок мами, розділили гроші і забули про неї. Добре, що чужі люди прихистили стареньку

Лідії Петрівні було вже за 70, дочка з сином сиділи обговорювали продаж рідної домівки. А маму вирішили забрати з собою в місто. Тільки мама була цьому не рада. Адже її батьки тут жили і вони всі виросли. Та й село рідне залишати не хотілося.

Але діти були наполегливі, знову і знову піднімали цю тему. Лідія Петрівна розуміла, що скоріше за все дітям просто потрібні гроші, за неї вони особливо не переймалися, відвідували рідко, дзвонили також. А тут як грім серед ясного неба, мати в місто під нагляд хочуть забрати. Просили її наполегливо, але мати як могла тягнула цей момент.

– І у кого ж я буду жити? Я ж не одна, у мене і собака і кішка є.

Дочка Людмила дозволила кота Ваську до неї поки привезти. А ось собаку запропонувала віддати сусідові дядю Стьопі, вони з Лідією Петрівною давно дружать, відносини хороші. Він не відмовить.

Сусід Степан поставився до пропозиції продати будинок не дуже добре, навіть в якійсь мірі насварив її, адже старість краще в рідних краях зустрічати. А в місті не зрозуміло що буде, в тим більше жінка все життя тут прожила.

Після їхньої розмови вирішила Лідія Петрівна ще раз поговорити з дітьми, не хотіла її душа залишати рідних країв.

Але дочка все ж наполягла:

– Чого ти пручаєшся, мама? Адже ми тебе не в будинок престарілих відправляємо, а до нас, дітей і онуків.

Неначе відриваючи від серця найдорожче жінка в результаті погодилася. Будиночок продався швидко, гроші поділили. А там почали обговорювати з ким мати буде жити.

У старшої дочки раптово почався ремонт і вона не може взяти маму до себе.

Середня дочка теж відмовилася. Сказала що скоро їде в тривале відрядження, потім тільки зможе забрати. Думали по черзі у кожного буде, та тільки не домовилися.

Тут начебто син Микита вирішив взяти матір до себе, поки сестри не розберуться. А як гроші закінчилися від будинку, то лайки пішли, ніхто не хотів брати маму, то часу немає, то кіт заважав.

Одного разу, терпіння у старшої сестри закінчилася і вона з роздратуванням сказала матері:

– Давай збирай речі, і підемо до Микити зі Свєтою, будемо думати куди тебе.

Лідія Петрівна зібрала у вузлик речі, взяла кота і вийшла з дому.

Йшли вони з Ваською довго. Котик тулився до бабусі. Думала вона як тепер їй жити і де. Роздумувала повернутися в рідне село і попроситися до сусіда доживати свій вік.

Старенька знайшла тихе містечко і сіла на лавочку, втомилася сильно, роки вже не ті. Зі сльозами на очах просиділа кілька годин. Стала зовсім замерзати як хтось торкнув за плече і спитав:

– У вас все в порядку ?, чому ви сидите так довго на вулиці?

Лідія Петрівна обернулася і побачила чоловіка віком близько 40 років. Чоловік якось відразу зрозумів, що бабусі потрібна допомога. Взяв її під руку і повів до під’їзду, потім зайшли в квартиру.

– Заходьте, грійтесь, зараз будемо вечеряти. Але вона так втомилась, що присівши на диван тут же заснула. А коли прокинулася то побачила жінку, яка запрошувала її до столу. Вдома було затишно і пахло смачною їжею.

Жінка дбайливо взяла Лідію Петрівну за руку і привела до столу, запитала про її стан, а потім розповіла про себе, що вони з чоловіком не могли мати дітей довго, тоді вони вирішили всиновити двох діточок з дитячого будинку, а потім ще своїх двох народили .

Лідії Петрівні дуже сподобалася ця сім’я, жили всі дружно, хоч і в орендованій квартирі. Діток любили, а діти поважали батьків.

– Дякую вам за все, але обмежувати вас більше не хочу.

Але Світлана та Сергій чути нічого не хотіли, нікуди її не відпустили. Вони прекрасно знали про її ситуацію. Умовили залишитися, аргументуючи це тим, що в онуків не було бабусь, діти дуже раді будуть.

Так Лідія Петрівна і залишилася у них, жили дружно, ніхто нікого не ображав. Так і прожили до весни, але ближче до літа їм довелося з’їхати зі зйомної квартири, так як господарі попросили звільнити житло.

Звичайно Сергій був ошелешений, куди ж він так швидко з’їде зі своєю великою родиною. Тут Лідія Петрівна попросила принести її стареньке пальто. Сергія попросила розрізати підкладку на пальті і звідти дістати мішечок. Там вони побачили сімейні коштовності.

Цього має вистачити, щоб побудувати свій, новий будинок.

– Навіть є місце під нову споруду, – сказала бабуся. – Але тільки потрібно буде прийняти ще одну людину, мого сусіда Степана. У нього старенький будинок, він стане дідусем вашим дітям. Замість його старого будинку, побудуємо новий. Ви згодні?

Глава сім’ї обурився звичайно, це було не мало грошей, та й у неї у самої ж є діти.

– Дітям я стала не потрібна, вони мене кинули, а ви взяли. Тому більше я це обговорювати не хочу.

Незабаром будинок вони побудували, сусід Степан теж був цьому радий, адже давно вже став самотній.

В один прекрасний день, старенька побачила біля воріт жінку, яка все ходила навкруги. Це виявилася старша з дочок Лідії Петрівни.

– Нічого собі хороми, я приїхала провідати Степана Олексійовича, а ти думала померла вже, ні слуху, ні духу.

– А хто ви така? – запитав Степан Олексійович.

– А хто ви така? Запитав Степан Олексійович.

– Колись я знала цю жінку, але часу багато пройшло, забула … Пішли, Стьопа, в будинок, холодно вже.

А Степан Олексійович сказав:

– Кинули ви мати свою, а люди чужі зовсім прихистили, ось вони і стали нашою сім’єю, а ви чужа нам, йдіть.

– Хто це був? – поцікавилася Світлана.

– Так ходять всі совість свою шукають, будинком тільки помилилися. Ніяк їм не знайти її. – сказала Лідія Петрівна.