Сусідка постійно щось клянчить, порятунку від неї немає. Ось ми з сусідами придумали, як її відучити

Я живу в своєму під’їзді з самого народження. Траплялося й в інших будинках побувати, і в гості їздила, і на час ремонту житло знімали. Окремий період студентських квартир теж добре пам’ятаю, але в основному жила в одному і тому ж місці. Тут взагалі мало, хто переїжджає, дуже вже у нас район хороший.

І з сусідами ми з дитинства дружимо, прям рідні всі. Але ось одної бабусі не стало, прямих спадкоємців не було, заїхала на її житлоплощу рідня.

Звичайні на перший погляд люди, оку нема за що зачепитися. Чоловік, дружина, діточок двоє. Живуть теж, як всі, звичайна робота, середні по країні зарплати. Глава сім’ї похмурий, мовчазний, поговорити ні з ким не зупиниться. Але вітався завжди, наговорювати не буду.

А дружина – ще те базікало. Швидко з усіма перезнайомилися, так і норовить почірікати. Звідки тільки час бере?

Згодом помітила, може вік схожий, або інтереси, але ми з нею розмовляли часто.Та й життя схоже, сім’ї, діти.

Якось постукала до мене, зайшла, почала розпитувати про графік чергувань в коридорі. Я їй пояснила, як у нас тут все влаштовано, вона подякувала, пішла. Але на порозі пригальмувала:

– Слухай, ти пробач, будь ласка, а не позичиш мені цибулину? Уже готувати почала, нема коли за цибулею бігати, морквина смажиться.

Мені не шкода було, зазначила тільки, дивно. У тебе там піджарка в процесі, а ти прешся чергування обговорювати. Ну та добре, Бог з ним, з цибулею, хоч і очевидно що за цибулиною і йшла. Може, соромилася попросити відразу?

Потім ще кілька подібних випадків було: то прийде з баночкою, олія закінчилася. Звичайно, наливаю їй цілу баночку, не ложками ж міряти на один раз. То пару яєць подавай.

Зрозуміло, не приносила мені назад ні цибулину, ні яйця, так я і не думала навіть. Та й нерозумно за цибулину питати, хіба мало, може, сама колись звернуся.

Потім замислилася: у мене уклад життя налагоджений, я по сусідах зроду не ходила. Але може, у інших по-іншому прийнято? Але в якийсь момент мене дістало, пару раз відповіла, що ось перед нею закінчилася вся мука. І крохмалю немає ні ложки. Так, горішків теж. Так, на жаль, порошок сама купувати йду, теж треба.

Так що вона придумала: за цукром до мене дитину послала, не відмовляти ж малюкові!

Одного разу з’ясувала: вона і до бабусі з другого поверху зачастила, а у тої самій кожна цибулина на рахунку, але paдянcькa закалка, іншим останнє віддасть.

Пізніше ще з однією жінкою розговорилася, так і з’ясували: сусідка-то у нас по всьому під’їзду промишляє! Пройшлася по сусідах, ложка пасти, буряк-морквина, цибулина – ось і борщ уже є!

Перезирнулися ми з сусідками, і зрозуміли, що робити.

– Ой, – постукала я в її двері, – а у тебе картоплі не буде? Я бачила, ти вчора заносила, а у мене як раз скінчилася.

Ближче до вечора бабуся, що стежила за нею на лавці, пішла просити яєць, теж бачила її з цілим лотком. А у нас самих різко нічого не стало. Ні горошини.

З іншими сусідами досі дружимо, міняємося то випічкою, то розсадою. Нова ж ходить повз, відводячи очі. А ось діти здружилися, як ми в дитинстві. Може бути, і в їхній родині через покоління зміняться традиції?