– Повернеться він до тебе, – запевнила стара циганка Оксану в день, коли Міша з Галею весілля грали

– Я не буду жити в селі!

– А де ще? У місті зі своєю Оксаною? Зв’яжеш з нею життя, не буде у вас ні благословення, ні весілля, а допомоги точно ніякої не чекай! А якщо в селі – і щодо будинку подумаємо, і грошима підсобимо.

Міша задумався. Звичайно, з батьком домовитися буде простіше, проте той навіть слухати не хоче. З Оксаною розлучатися не хотілося. Вона красива, розумна, добра. Хіба вона винна в тому, що її батько помер, коли вона була ще маленькою? Мама її проста колгоспниця, навряд чи б сама змогла поставити доньку на ноги. Тому Оксанка після школи і пішла працювати.

Щотижня в суботу Оксана приїжджала додому з обласного центру, і Міша відразу йшов до неї. Це вже була традиція. Однак в той вечір Оксанка не дочекалася коханого, як і в наступний. Пройшов місяць, потім два – Міша все ще не оголошувався.

Одного недільного ранку Оксана зібралася привітати хресну з днем ​​народження. На розі вулиці, де жила її родичка, знаходилося фотоательє. Оксана любила зупинятися біля нього і довго розглядати фотографії. Так вона поступила і в той раз. Глянула і не повірила своїм очам – на одній з фотографій Міша з якоюсь незнайомкою. До хресної Оксана прийшла заплакана.

– Не переймайся, Оксаночка, – заспокоювала її родичка. – Буде час, зустрінеш свого судженого. Якщо тобі цікаво – я працюю з жінкою, яка живе в тому ж селі, що й твій Миша. Можу запитати у неї, що і як.

Коли дівчина поверталася додому, вона знову затрималася біля вітрини. Засмученій Оксані здавалося, що незнайомка насміхається над нею, зловтішається. Ніби каже – скільки не милуйся на наше щастя, все одно твоїм не стане.

Хресна свою обіцянку стримала. Виявляється, жінка з її роботи добре спілкувалася з родиною Михайла, тому багато чого могла розповісти. Вони навіть жили по сусідству – через кілька будинків.

Мама Михайла раділа: син узявся за розум! Наречена його, Галя, дочка агронома. Майбутні родичі вже домовилися, що побудують молодятам будинок в складчину, біля школи, де Галя працює. Міша теж тепер працює – він став водієм керівника одного підприємства.

– Поруч з начальством тепер син крутиться, – хвалилася Мішина мама.

По весні наречений з нареченою зіграли весілля, влітку почали будувати своє сімейне гніздечко.

Будинок будувався швидко. Ділянку обгородили високим кам’яним парканом – неприступна фортеця. Тепер Оксані часто доводилося проїжджати повз будинок колишнього коханого. Свати вирішили купити діткам ділянку ближче до центральної дороги, щоб ті жили в хорошому, престижному районі.

В інститут Оксана так і не вступила, зате закінчила медичне училище, після чого пішла працювати медсестрою в місцеву поліклініку. Потім і життя почало налагоджуватися: вийшла заміж за Віктора.

Той нехай і не писаний красень, зате з власним житлом, та ще й майстер на всі руки. Віктор був неговіркий, абсолютно не романтик. Він любив Оксану мовчки, не кажучи ніяких гучних слів, а лише доводячи любов вчинками.

Кликав її ласкаво – Оксанка. Віктор не знав, що цим він тільки ворушить старі рани, адже саме так колись кликав її Мишко. Йшли роки, а той все ніяк не виходив з голови Оксани, як і з її серця, немов навіки оселився десь всередині дівчини, не бажаючи покидати її розум.

Життя йшло. У Оксани і Віктора народився син, потім дочка, і місця для спогадів про Мішу стало менше. Віктор же … Чоловік Оксани не спав ночами, якщо діти плакали, заспокоював їх, укладав спати. Навчився готувати, щоб допомагати своїй дружині.

– Просто золотий чоловік, – не могла натішитися мати Оксани. – Зараз таких днем ​​з вогнем не знайдеш. І руки такі ж золоті – все що хочеш полагодить. Діти у вас поки маленькі, а він і їм уже на квартири гроші заробляє. Не пропадеш з таким.

Оксана з Віктором видали свою доньку заміж, одружили сина.

– Ось і ваш другий медовий місяць, – жартували колеги на роботі. – Знову залишилися наодинці, як багато років тому.

– Насолоджуйтесь моментом, – радили інші, – поки ще час є. Скоро внуки підуть … Там уже зовсім не до цього буде.

Однак хвилини самоти тривали недовго. Віктор захворів і раптово пoмep. На сорок сьомому році життя Оксана залишилася вдовою.

Одного разу в двері її кабінету хтось постукав.

– Можна? – запитав чоловік з величезним букетом троянд в руках.

– Заходьте, – відсторонено відповіла Оксана. – Тільки Марії Іванівни зараз немає, вона закінчила прийом на сьогодні.

– Я шукаю не її, я шукаю Оксану …

– Оксана – це я.

– Не впізнаєш мене чи що, Оксан?

Оксана не знала, що відповісти колишньому коханому. Той таки додумався віддати їй букет.

– Підемо в кафе? Тут не дуже хочеться розмовляти …

– Що тобі потрібно?

– Чув, ти овдовіла. Як і я. Вже рік як. Одному жити не хочеться … В будинок теж нікого привести. А у мене господарство, бізнес … Жінки тільки на це і ведуться. А ти … Ми ж колись … Ми могли б … Ну, ти розумієш … Мені здається, це доля говорить нам про те, що ми знову повинні бути разом.

Міша говорив багато і довго. Розповідав, як би чудово вони зажили удвох і яке у нього прекрасне господарство, якому не вистачає жіночої руки. Оксана навіть не вслухалася. Вона просто чекала, поки він договорить і нарешті піде. Жінка вже навіть не розуміла, як колись могла любити його. Зараз їй було просто огидно поруч з людиною, яка стояла перед нею.

– Ну, про що ти думаєш? – закінчивши свою полум’яну промову, поцікавився думкою Оксани Михайло.

– Пізно схаменувся, Міш.

– Ти все ще ображаєшся? Господь з тобою, Оксана, та коли це було? Я ще зайду до тебе, чекай!

Букет залишився лежати на столі. Оксана завжди любила білі троянди. Однак ці їй чомусь були неприємні. Подаровані незваним гостем, вони здавалися дівчині холодними і сумними.

До кабінету зайшла санітарка Зоя.

– Ви ще тут, Оксана Петрівна? Мені пора б прибрати, якщо ви не заперечуєте.

– Вже йду. І тут … Тут квіти забули. Можете забрати їх собі, якщо хочете, звичайно.

– Які вони красиві! Шкода ж. І багато їх – наче на кількох людей. Якщо хочете, можемо поділити, все одно букети будуть гарними.

– Ні, залиш собі. Я не люблю троянди, – твердо відповіла Оксана і вийшла з кабінету.