Я відмовилася платити кредит сестри і родичі вирішили не спілкуватися зі мною
Розлучена я вже 5 років. Доньці сім, і після її появи ми виживали в орендованому житлі на околиці.
Мама з бабусею удвох живуть в трьохкімнатній квартирі, звідки я колись пішла до чоловіка, але ідею з розлученням не підтримували. Говорили про сімейні цінності, відводили погляди від моїх синців, але я знала: вони просто не хочуть, щоб в квартирі шуміла дитина.
Їх право, вони й справді мене виростили, дали старт – а далі моя справа. Я повернулася на роботу раніше, домовилася з бабусею, у якої винаймала частину її будинку, щоб доглядала за донькою за невелику додаткову плату, та ще й підробіток знайшла.
Люблю монтувати відео, освоюю найновіші спецефекти, без грошей не сиджу. Ну і аліменти, чоловік в розлученні поводиться набагато пристойніше, платить трохи, але стабільно.
Звісно, я розуміла: все життя так не можна. Затягнула пояс, скоротила витрати – але підзбирала грошей на покупку власного житла. Взяла квартирку в іпотеку, продовжую жити у бабусі, а квартиру здала – і вона сама себе потроху викупляє. Але як же мені доводилося важко, та й доводиться до сих пір!
Ні мама, ні бабуся не допомагали мені з дитиною. Залишити – ні в якому разі. Прийти посидіти – незручно, нема коли.
Допомогти грошима – самі бідні. А я і взагалі родину зруйнувала, сама постелила, сама лягай …
Навіть моя улюблена тітка, що стала мені хрещеною, крім докорів нічого не сказала.
Я невдаха, я горе в сім’ї … А ось її дочка, моя двоюрідна сестра – зразок. І чоловік у неї є, і житло їй купили, і машина є, і дитина росте …
Прикро було, але спілкуватися з сім’єю я не переставала, у мене інших рідних немає. І з сестрою зустрічалися, і до тітки заїжджала, і не з порожніми руками.
Вони і у бабусі з мамою постійно гостювали, і я там теж частенько була, поки бабуся хворіла. Але недавно її не стало.
Я думала, поїду на сорок днів, прихопила гостинці і відправилася. Але мама поставила мене перед іншим фактом.
Тітка раптом сказала, у них в сім’ї катастрофа.
Виявляється, вони і машину сестри купили в кредит, і квартиру. І ще з запасом, ремонт зробити. Кредит цей платила бабуся з пенсії, але тепер, коли її нема немає з чого і платити.
І чоловікові сестри одному платити стало складно. Треба думати, вони ж не скромнічали, і машина дорога, і квартира – не 25 метрів, як я собі взяла.
Я поспівчувала, а тітка раптом каже:
– Ось ти як завжди, тільки про себе думаєш. Що мені до твого співчуття? Нам допомога потрібна споріднена, а не слова.
Але яку допомогу вони від мене хочуть? Від мами-одиначки, що платить за няню дитини, виплачує іпотеку і оре на двох роботах? А тітка вже все порахувала.
Я повинна продати свою квартиру, за яку якийсь рік платити залишилося! Якщо я переїду в квартиру мами (в яку мене прямим текстом просили і не думати повертатися), то гроші за моє житло покриють один з їхніх кредитів.
Звичайно, мені їх повернуть з вдячністю коли-небудь потім. Коли все стане добре.
Я аж заїкатися почала! Я, невдаха, повинна віддати все цій щасливій зразковій родині на шкоду майбутньому моєї дитини? Звичайно, я відмовила, але мама раптом сказала: на спадщину тоді і не розраховуй. У родині всі один одному допомагати повинні.
Ну що ж, значить, не сім’я вони мені, раз я від них допомоги не бачила. Ось і не спілкуємося, хоча сумую до сліз.