Діти люб’язно запросили мене пожити у них, я відразу зрозуміла, що є підступ

Нещодавно мені виповнилося 72 років. Але я свій вік не відчуваю. Однак, одного разу сталась прикрість і я отримала травму. Було дуже важко ходити і процес відновлення досить довгий. Ось дочка мені і запропонувала до неї переїхати.  Там хоч догляд якийсь, та й разом веселіше. Я зібрала речі і поїхала. Думала на кілька місяців, а вийшло на цілий рік.

Чесно кажучи, навіть спочатку здивувалася такій люб’язності з боку доньки, останнім часом вона до мене не приходила, навіть внуків рідко приводила, а просто телефонувала і вітала зі святами.

З самого початку все складалося добре. Але потім я стала помічати, що зять мене не дуже любить … Злий дуже ходив, бурчав собі постійно під ніс. Було видно, що моя присутність в цьому домі напрягає. Мені від такого ставлення було не дуже зручно, тому одного разу я сказала:

– У вас, діти, дуже добре, але я, мабуть, додому повернуся.

– Та що ви! Залишайтеся у нас назовсім, всім тільки краще від цього! – заторохтів зять.

Я такої відповіді зовсім не очікувала. Сказала, що мені потрібно подумати. На наступний день, коли діти пішли на роботу, зібралася і поїхала додому. Хата моя була недалеко від міста. Можна було доїхати на електричці. Але коли я зайшла на подвір’я, то мало не впала.

Поруч з воротами лежила велика купа речей. Це були мої речі!

Поки я там стояла, з будинку вийшов чоловік. Виявилося, що він цей будинок знімає і має намір його викупити! Сказав, що вже навіть половину грошей віддав. Я не стала розповідати, хто я така, просто подякувала і повернулася до доньки.

Я просто не могла зрозуміти, як вони могли так зі мною вчинити. Я виросла тут і дітей своїх зростила. Хіба можна просто так його продати? Та ще й без мого дозволу!

Коли діти повернулися, я швидко їм все розповіла. І дорікнула:

– Ви вважаєте, я настільки стара, що зі мною таке можна провернути? Вам здавалося, я у вас навічно залишуся і з радістю будинок свій віддам?

Дочка була в розпачі, постійно вибачалася, а зять навпаки, почав кричати і звинувачувати мене в тому, що я зовсім не ціную їх старання.

– Ви тут на всьому готовому живете! Чого вам не сидиться? Ми ж для ваших онуків намагаємося! Погоджуйтеся, угода вже на фінішній прямій.

Я мовчки вислухала всі його крики і переконання. А потім сказала, щоб завтра повернули всі мої речі на місце і виселили того чоловіка. Документи на будинок все одно оформлені на мене.

– Як ми виселимо? Ми ж уже навіть половину грошей взяли … Та й половини з них вже немає.

Я дізналася, якої суми не вистачає, і віддала зі своїх заощаджень. Сказала, що якщо через два дні не повернуть все на місця, то піду в поліцію. Будинок продавати я не збираюся. Нехай самі свої грошові проблеми вирішують, якщо хочуть розпоряджатися чужим майном.

Дочка ще довго просила вибачення. Я сказала, що пробачила, але в душі розумію, що тепер доведеться самій з усім справлятися. Не хочу я більше будинок залишати. Людина я стара і дуже прив’язана до спогадів. У цьому будинку – все моє життя. Важко усвідомлювати, що близькі мені люди хотіли його продати …