Запросили під приводом шашликів, в результаті змусили весь день орати на городі за пару сосисок

А ми з чоловіком в цьому році ювілей весілля святкували, срібний! За 25 років багато, чого сталося. Сини вже дорослі, навіть онуки з’явилися.

Ми раді, що виховали їх чоловіками, вони справляються з життям практично самостійно, на голові у нас не сидять. Ми їм допомагаємо, тримаємося сім’єю, але і на себе час з’явився, нарешті. Вже не треба стежити за уроками і готувати, встигаємо і помандрувати з чоловіком, і на природу вибратися, а часом проводимо час в обнімку перед телевізором. Хто нам заборонить?

З родичами теж частіше стали зустрічатися, недавно ось двоюрідний брат чоловіка з’явився.

– А що ми, як не рідні? Приїхали б на шашлики з ночівлею, дача велика, місця вистачить …

– Так ми з радістю, що взяти?

– Їхати до дачі години три, виїхали раніше. Родичі запевнили, нічого брати не треба, все є. Але ми з порожніми руками не можемо, замовили тортик у сусідки, що вдома кондитеркою займається. Дорого, але якісно і смачно. Фруктів набрали різних два великих пакета, дітям завжди до речі.

У брата 20 соток ділянка. Там і старий будинок стоїть, не стали зносити, міцний ще, хоч і невеликий. І новий там же. У старому батьки живуть, як звикли. Брат з дружиною і дітьми в новому.

Ледве приїхали – нас тут же переодягли в якийсь рваний, старий, непопраний одяг, хоча ми одягалися з урахуванням дачного відпочинку. Кажуть, брудно навесні, ближче як за стіл сідати – переодягнемося нормально.

Ну ми знизали плечима, в кожній хатинці свої брязкальця. Зайнялися м’ясом. Але тут батьки вийшли, попросили допомогти.

Чоловік тут же скис, видно, знав свою рідню. Я ще не зрозуміла. А він уже тягав пісок, переносив плитку. Мені вручили секатор, відправили кущі підрізати. Потім полоти. Потім …

– А м’ясо смажити? – заїкнулася тільки, але мене запевнили: нікуди воно не дінеться.

За п’ять годин з секатором, сапкою і іншим я стомилася так, що і думати про їжу не хотіла. Манікюру кінець, а спина тепер місяць боліти буде. А чоловік не хлопчик, у нього тиск підскочив, нам за 5 годин навіть чаю не запропонували.

Як сонце стало сідати, ми переглянулися, я кинула свої справи, сказала:

– Вечеряти не будемо, немає коли нам чекати, поки м’ясо посмажиться. Ще 3 години потім їхати.

– А ми вас без вечері не відпустимо!

Я тільки усміхнулася, стола накритого не спостерігалося. Нас завели в будинок, де на блюдцях лежало по 2 сосиски. Ні фруктиків, ні тортика …

Я мовчки пройшла до холодильника, дістала торт і фрукти, забрала назад в машину, благо, при нас їх зачепити не посміли. Ми їх цілком заслужили. І нехай би тільки пискнув хтось. Ми чомусь зі своєю дачею самі справляємося.