“О-ой, ой погано мені …” – Як винахідливі бабусі переводять вже дорослих дітей і онуків, руйнуючи їх життя

Цю історію я не дізналась б, але склалося так, що летіла поруч з сестрою колишньої класної керівнички моєї дочки в літаку. Розговорилися потроху, і та розповіла про маму, здорову ще жінку за віком.

Відчувала вона себе – нам би так. Сама управлялася зі справами, рухалася, обслуговувала себе повністю і термосила всіх пенсіонерок в окрузі. Але кожен ранок будила старшу дочку дзвінком. Дзвонила їй і вночі, могла набрати і о третій ночі, і о шостій ранку:

– Ой, погано, як погано мені! Ой, прийди, ой, не доживу …

Все б нічого, тільки ось заняття починаються з восьмої ранку. І навіть якщо уроки Тетяни Василівної були в другу зміну, вона повинна бути поруч з класом з самого початку. Неважливо, де вона була о другій годині ночі, чим займалася в п’ять – о восьмій на роботу.

– Пам’ятаєте, – довірливо розповідала Людмила Василівна, – як Таня з класом на ескурсію не поїхала, ногу зламала? Це ж їй уже підсвідомість криком кричала, щоб відволіклася на себе.

Відпочила і виспалася, адже щоночі без винятку мчала посидіти з мамою. Якщо не ніч – так день. А значить, на ніч залишалася перевірка зошитів. Ближче до вересня, а у відпустку так і не поїхала, зламала ключицю …

Мама розмов про підсвідомість і психологію не визнавала. І продовжувала мучити дочку, поки та не підірвалася на її “Ой, тиск, ой, відвезуть по швидкої” і не помчала до неї прямо з мокрим волоссям. Ослаблений організм не витримав, педагог навіть до пенсії не допрацювала.

Ми з донькою згадували, як Тетяна Василівна боялася не дотягнути клас до ЗНО. А вийшло, що і до випускного класу не дотягла, пішла раніше. Проводжали її всією школою, плакали учні. З сухими очима стояла тільки сестра Людмила Василівна, вона у дочки фізкультуру вела в тій же школі.

Мати у них після пoхоpoну розперезалася, немов їй заздалегідь індульгенцію вручили. Почала дзвонити другій дочці:

– Ой, таке горе не винести, погано мені, приїжджай, з серцем погано.

– Я не кардіолог, – відмахнулася Людмила, – я фізрук. Можеш мені дзвонити – і в швидку зможеш, нехай їдуть, госпіталізують.

– Що ти таке говориш! – здійнялася мати. – Ось пoмpy, соромно буде!

Ти вже двадцять років вмиpaєш, Таньку вже спровадила, ні з чоловіком не дала їй жити, ні народити. До мене не лізь.

Вже дочка моя інститут закінчила, працює. Вже у Людмили Василівної пенсія на підході. А мати жива, дай Бог здоров’я.